Наталія Очкур - Містичний вальс

Чорного лісу. Сердитий, але теплий вітер-наглядач штовхав високі трави в спину, і ті слухняно кланялись їм у пояс; високе синє небо аж дзвеніло від своєї кришталевої прозорості, і гіркуватий аромат рути здіймався у повітря так густо, що ввижалось, ніби від квітів йде димок… Вони дійшли до узлісся, і тільки тоді Лана помітила, що галявина, на яку вони вступили, якась дивна — невеличка, поросла травою, як і все тут, але з кількома крихітними, лисими горбочками, схожими на… перш ніж Світлана усвідомила, на що ж вони схожі, Олесь вилаявся — що траплялося із ним украй рідко, схопив її за руку і глухо наказав:

— Ходімо звідси!

— Що таке?

— Ходімо, кажу тобі!

— Це цвинтар?

— Так, — на лиці короля проступила така мука, що Лана ледь не заплакала. — Цвинтар. Я так замислився… пробач. Я не повинен був вести тебе сюди.

— Кого ж ви тут ховаєте? Дітей? — дівчина окинула оком крихітні могилки. — Ні, не просто дітей, а немовлят, я вгадала?

— Не зовсім. Якщо підеш зі мною, я розкажу тобі. Тут не місце для балачок.

Лана кивнула. Вона і сама відчула, що спокій, умиротворення, яке зійшло на неї ще мить тому, зникло без сліду. Душу охопили важкі відчуття — їй марились стогони, ридання, благання і крихітні ручки, схрещені в одвічному жесті захисту — жесті, який так і не зміг нікого захистити. Бредучи за Олесем подалі від того заклятого місця, вона здригалась, все намагаючись вкутати шию в той кожушок без рукавів, що його накинув їй на плечі Олесь — а був же літній, спекотний день. Вони нарешті зупинились — десь посеред поля, і Лана безсило опустилась прямо на зігріту сонцем, розпашілу від млосного літа землю, почуваючись так, ніби тяжко працювала цілу добу, без сну та їжі. Трохи повагавшись, Олесь сів поруч і поклав долоню Світлані на плече.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— З тих пір, як я з’явилась тут, я ні в чому не впевнена, мій пане, — гірко відказала Лана, пестячи пальцями суцвіття рути. — Та, не знаю, звідки в мене взялося таке враження, але воно взялося — і я думаю, що повинна це почути.

— Ну що ж… ти зробила свій вибір, не маючи його, як і я колись, — король зітхнув. — Ти ніде не бачила в нас цвинтаря для дорослих, чи не так? Звернула на це увагу?

— Звернула. І спиталася Зоряни.

— Не мене?

На зблідлих губах Світлани промайнув усміх.

— В тебе багато справ державної ваги. З того, що вона пояснила мені, я зрозуміла, що ви спалюєте своїх мерців.

— В Рутенії люди живуть довго і помирають рідко, — долоня короля перемістилася з плеча їй на шию; довгі пальці ковзнули по підборіддю, Лана трохи відкинула голову і завмерла на мить, насолоджуючись цим дотиком. — А коли вони все-таки йдуть від нас до вічного Світла, ми віддаємо їх вогню, одному з його втілень. Але ті, хто ніколи не бачив світла, не можуть бути спаленими. Щойно ми з тобою відвідали цвинтар небажаних дітей.

— Яких?

— Небажаних.

Лана не знала, як це сталося, але все подальше вона зрозуміла без будь-яких пояснень.

— Там усього… кілька могилок.

— Чотири, — уточнив Олесь. — Се рідко буває, дуже рідко, проте все ж таки трапляється. Це наш сором, наш біль, це тавро на чистому чолі Рутенії, та від сього нікуди не дітись.

Нікуди.

— У нас вважають — якщо дитину не хоче батько, вона народжується жорстокою і грубою; якщо вона не бажана для матері — вона вродиться підступною і ницою; усі підлоти чинитиме крадькома, не підводячи очей. Але якщо дитятка не бажають обоє батьків, воно не народиться взагалі.

— Себто як? Мати буде вічно вагітною?

— Ні. Я неправильно пояснюю, мабуть… Навпаки, малюк прагне якнайшвидше полишити ту утробу, яка не хоче носити його; він не бажає чути над собою биття того серця, яке лишається холодним до нього, тому і родиться завчасно. З тих чотирьох… одне лише встигло ковтнути повітря, а інші… родилися мертвими.

— Знаю. Я знаю, Олесю, та я… я думала інше. У нас… жінки, які не бажають дитину, вони… йдуть до лікарів, і позбавляються від неї рано… на третьому місяці десь.

— Жахливо. Твій світ божевільний, чаклунко.

— Це точно.

— А ти?

— Я? — Лана здригнулась. — А що я?

— Що сталось із твоїм сином?

Вона не стала питати, звідки він дізнався, і не намагалась визнати, чому вирішив, що то був син. Вона просто притулилась щокою до його плеча і почала оповідати, дивлячись на ліс, чорний, як і її спогади.

— На світі є одне місто, Олесю — прекрасне, магічне місто, застигла у камені симфонія краси. Я жила там певний час, і там зустріла своє перше кохання… велике кохання. Ми вчилися разом, і думали побратись, і все було б чудово, якби не те, що я вважалась надто молодою для шлюбу.

— Скільки ж тобі було? Дванадцять?

— Сімнадцять. Я тільки почала навчання, він закінчував його, а батьки мої — мама і тато — вони були проти. Вважали його лиш