Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Дякую за довіру, — щасливо пронявчав Гуля та картинно настовбурчив вуха. — Ану, кажи всю правду! — єхидно звернувся він до друга.

— Отже… — по-діловому розпочав Хруня. — Цей страшний герой, Джовані Трапатоні, збирав викуп, аби викупити вас, шановна Маріам.

— Щира правда, — погодився Гуля, хитнувши головою.

— Він героїчно переховував цей викуп у таємній схованці, у передмісті Львова, в Брюховицькому лісі.

— І це правда, — знову підтакнув Гуля.

— Але його друг — нікчемна та мізерна особа на ім’я Тоні Бравісимо — підступно вистежив таємну схованку…

— Так-так, підступно вистежив, — співчутливо захитав головою Гуля.

— Цей зрадник, смердюча особа, викрав увесь викуп. Він, смердючка, сподівався погасити перед канцелярією свої жахливі борги… Але страшний герой, Джовані Трапатоні, вельми вчасно став на перешкоді.

— Так-так-так, Джовані Трапатоні — страшний герой! Він так геройськи кинувся захищати викуп, що всім одразу стало дуже лячно… І навіть більше того… — перелякано додав Гуля.

— Зав’язалась битва — безжалісна і жахлива. Наш шеф — бой Голота — попросив підмоги. І канцелярія направила у Брюховицький ліс одразу десять легіонів…

— Брехня! — перебив його Гуля. — Двадцять легіонів, і ні вороном менше.

— Згоден, — погодився Хруня. — Двадцять легіонів, та ще п’ять на додачу.

— А потім іще вісім…

— Щира правда, — трагічно вигукнув Хруня та чомусь заплакав. — А згадай… Згадай, як він кричав: «Ці ґудзики належать Маріам! Поверніть усе, негайно!»

— Якби не хитрощі та підступність шефа нашого Голоти, Джовані виграв би ту битву… А так…

— Хто такий Голота? — запитав Вазген.

— Шеф наш — рідкісна падлюка, — заридавши, відповів Гуля. — Безжалісна жахлива особистість.

— Смердючка смердюча, — ображено додав зі свого куцого лексикону Хруня, заплакавши ще дужче. — За те, що ми вступились за Джовані… За те, що ми хотіли, щоби все було по-чесному, а не як завжди… Він і кинув нас до вас… Аби ви нас безжалісно прибили…

— А згадай… Згадай, як ця підлота обзивала принцесу Маріам! Куркою, сорокою облізлою, як там ще?

— Смердючкою…

— О-о-о, точно! А пам’ятаєш, як він про всю Вірменію сказав? Не люблю, каже, я цю Вірменію… Страх як не люблю… Гидотна країна — ні краєвидів, ані клімату — нічого.

— Смердючка! Так прямо і сказав.

— Як-як? — роздратовано та ледь стримуючись, вигукнув Вазген та вихопив кинджал.

Хруня хотів було щось сказати, якісь останні слова у своєму нікчемному житті… Але в колодязній шахті, на щастя, поламався гак, на якому вже годину тихенько гойдався їхній шеф. Тож, зрештою, Голота опинився там, де й мав опинитись, — у малесенькому озері посеред печери. Гупнувся він так зненацька, голосно та недолуго, що всіх одразу заціпило. Усіх, разом із самим Голотою. Його заціпило найдужче. Він навіть не спромігся кліпнути очима. Лишень дивився в якусь невідому точку та не дихав. Усім одразу стало зрозуміло: він усе чув.

— Це хто такий? — суворо запитав Вазген, дивлячись на очманілого.

— О, то це ж наш шеф — бой Голота! — перелякано прошепотів Гуля.

— Атож… Це він і є… — ще тихше погодився з другом Хруня.

— Я поскаржуся! — волав зв’язаний сич, налякано кліпаючи очима після кожного слова. — Що ви собі дозволяєте?! Я поскаржусь на вас! Неодмінно поскаржусь!

— Цікаво-цікаво, — прошепотіла Лада. — І кому ти будеш скаржитися?

— Мерові! — з погрозою вигукнув пугач та знову кліпнув очима. — Самому мерові! А може, навіть вище!

— А ти знайомий з нашим мером? — хитро примружившись, запитала баба Ганя.

— Не смішіть мене! — завзято закричав сич. — Чи я знайомий з мером!? Ха-ха-ха! Та я знаю всіх! Усіх корисних людей з доброю репутацією! Вони всі, геть усі — мої боржники, аби ви знали!

— Слухай, Ганнусю, — розгублено мовила пані Лана, — я щось не збагну: воно сич чи людина?

— Я пан Урсуляк! — роздратовано прорік пугач. — Пан Урсуляк я! І я буду скаржитися, куди слід, попереджаю вас! Останній раз попереджаю!

— Ланусю, воно — потвора. Звичайнісінька потвора. — Вже трохи стомлено пояснила пані Ганна. — Ладо!

— Я тут, ба…

— Запам’ятай, онученько, краще розумно мовчати, ніж по-дурному говорити, як ось цей пан Урсуляк. Це я з приводу виховання, — збираючись з думками, додала вона.

— Я зрозуміла… Слухай, ба, може, все-таки викличемо швидку для пані Марії?

— Не треба. Я ж уже казала, що не треба! Це звичайні нерви. Вона полежить трохи, і сама відійде. Вона дихає?

— Дихає, — відповіла пані Дана, яка весь цей час обмахувала непритомну пані Марію своїм віялом. — Прекрасно дихає і має пристойний пульс.

— Ну й чудово, — підсумувала пані Ганна. — Перекладіть її на диван, і нехай вона собі полежить — відпочине. Бо на пояснення витрачати зараз час — безглуздо. Роботи — непочатий край, а ми вовтузимось уже хтозна-скільки… — відчинивши шафу та переглядаючи речі, бурчала баба Ганя. — Переклали?

— Авжеж, — захекано мовила малесенька пані