Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Вазгене, — вигукнула принцеса Маріам, — заспокойся! Вони не брешуть, я це відчуваю.

— Ти, нікчемо! — звернувся Вазген до Хруні. — Ти хочеш мене переконати, що цей кострубатий ворон, навіть не княжого роду, спроможний на такі геройства?! Навіть Горан та Бо Ши не змогли би вистояти проти тридцяти трьох легіонів! Це неможливо!

— Згоден, неможливо! — перелякано заволав Хруня. — Це аж ніяк не можливо! Але цьому безумству та безглуздю є просте пояснення!

— Яке? — строго запитав Вазген.

— Таке… — затинаючись, пробелькотів Хруня… Це, як її? Забув… На «Л»… На «Л» починається! Як же її, цю заразу?

— Любов? — прошепотіла Маріам.

— О! Правильно — любов! — радісно вигукнув Хруня, ляснувши себе по лобі.

— Я в це не вірю, — безапеляційно заявив Вазген. — Любов любов’ю, але ж не треба забувати про здоровий глузд! Є речі неможливі…

— Синку, — зненацька простогнав старий ворон, — я помираю…

— Тату… — ніжно прошепотів Вазген, кинувшись до батька.

— Ти маєш виконати моє остання побажання…

— Тату, я…

— Мовчи, синку, не перебивай… Запам’ятай: прожити коротке, але чесне життя куди краще, ніж довге та ганебне… Я прожив чесне життя, але припустився однієї помилки… Однієї страшної помилки, яка випікає мені серце. Я не хочу, аби мій син повторив цю помилку.

— Кажіть, тату, я слухаю вас…

— Усе своє життя я вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. Це — помилка, синку… Це страшна помилка… Не повтори її.

— Я зрозумів вас, тату.

— Добре, синку… Добре, якщо так. І ще. Запам’ятай, синку: за титулами родовими — царів та князів багато. Але справжній цар — лиш той, хто має почуття власної гідності, мужність та милосердя. Не той справжній цар, у кого більше підданих, а той, хто робить своїх підданих царями. Нахились-но до мене, синку, — мовив батько, старий ворон. І коли Вазген чемно нахилився до вуст батька, той пошепки спитав:

— Окрім того, що ворон Трапатоні не княжого роду, чим він ще завинив перед тобою?

— Нічим… — ледь чутно відповів Вазген та потупив очі. — Просто… Просто це брехня, одному вистояти проти тридцяти трьох легіонів неможливо.

— Синку, не важливо, проти скількох легіонів б’єшся… Проти одного, сімнадцяти чи тридцяти трьох… Головне, що ти б’єшся. Запам’ятай це, синку. Це вкрай важливо. І якщо доля подарує тобі щастя зустрічати на твоєму шляху тих, хто хоч разочок здолав свою байдужість… Хто хоч раз заступився за слабшого… Хто хоча б єдиний раз не дав відбутися несправедливості… То вклонися їм низенько. Знай: перед тобою справжній цар. Вчинки, синку, саме вчинки, безкорисливі та непоказні вчинки ладні перетворити будь-кого на царя… Вчинки і ніщо інше.

— Вибачте, тату, — прошепотів Вазген. — Мені соромно за свої вчинки.

— Все добре, синку, не вибачайся… Твої помилки не від злого серця, а від юної, гарячої крові… Молодість не можна судити строго, тож не вибачайся. Але на майбутнє не дозволяй пристрастям панувати над розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, як це виглядає і які має наслідки. Це украй важливо… Ось і все, синку, — прошепотів старий ворон та заплющив свої старечі мудрі очі.

У печері запанувала цілковита тиша. Лише зрідка чулося скрапування води, що подекуди просочувалася крізь кам’яні мури стелі.

— Трапатоні спить? — тихо запитав Вазген у Маріам.

— Спить, — плачучи, відповіла вона та, знявши свою червону гаптовану золотом шаль, укрила нею сплячого Джовані.

— Коли він прокинеться, принцесо, прошу вас, гукніть мене.

— Я не сплю, — прошепотів Джовані. — А хто такий Трапатоні?

— Джовані Трапатоні — це ти, — намагаючись стримати сльози, пояснила йому принцеса.

— Правда? — здивовано перепитав він. — Джовані Трапатоні — звучить дуже красиво. Але… Але я не Джовані Трапатоні. Напевно, можна було би скористатись ім’ям цього славетного героя, про якого розповідали ці шановні, — і він сумно хитнув головою у бік мовчазних, розгублених боїв. — Напевно, можна було б… Але мені не хотілось би, принцесо, обманювати вас. На жаль, принцесо, я не маю не тільки такого красивого імені, але й будь-якого взагалі.

— Бідолашний, — ще дужче заридала Маріам, — він вже ніколи… Ніколи не згадає свого імені. Хоча… Можливо, це й добре… Адже все одно нас усіх стратять.

— Сестро, будемо сподіватися на краще, — спробував заспокоїти її Артак.

— Джовані, друже, пробач мені, будь ласка, мою недостойну поведінку, — підійшовши до Трапатоні, щиро промовив Вазген.

— Вазгене, це достойний вчинок, — прошепотіла Маріам. — І я горда з того, що маю такого благородного ворона, як ти, за свого друга.

— Дякую, принцесо, — вклонившись, відповів Вазген.

— Вельмиповажна панно принцесо, вельмишановні пане Вазгене та пане Артак, — дурнувато посміхаючись, пробелькотів Хруня, — дозвольте мені, нікчемі, доказати вам усю правду-матінку. Адже Гуля не розповів вам усього… А я… Я знаю геть усе і навіть більше.

— Я не доказав, бо мене спинили! — вигукнув Гуля, ляснувши своїм кажанячим крилом друга по мордяці. — Зараза ти брехлива!

— А ти смердючка!

— Тихо! — строго наказав Артак. — Ти, що маєш людську подобу… Казати будеш ти. А ти, — і він вказав крилом на кажана, — слухай уважно. І якщо почуєш щось брехливе, то повідом нам