Марія Хіміч - Байстрючка

— Як? Я ж підписала зізнання! — не йняла віри, ніби остання дурепа.

— Ви ж нічого не вчиняли кримінального, знаєте це краще за мене. Чому ж дивуєтеся? Навпаки, урятували дівчині життя.

— А хто мене врятував?

— Ваші доньки. Вони зуміли здобути зізнання Станіслава в злочині. Крім того, є диктофонний запис зізнання його сина Вані у зґвалтуванні Настуні.

— А що сказав на це Тимофій Васильович?

— Він — сьогодні не прийшов на роботу. Пішов на лікарняний. Захворів, чи що. Скажу по секрету: його планують зняти з посади начальника відділу міліції. За хабарництво.

Я зловтішно посміхнулася.

Віталій Ростиславович поглянув на мене й продовжив:

— Мені тільки одне залишається не зрозумілим: як ви знайшли Настуню? Ту хатинку в лісі відшукати було нелегко.

— Я вам скажу. Пообіцяйте не сміятися.

— Ви що, екстрасенс? — посміхнувся слідчий.

— Не треба на мене чіпляти такі модні слова. Просто іноді я дещо відчуваю…

— Тоді можна до вас звертатися за допомогою в розкритті кримінальних справ? — поцікавився слідчий.

— О це вже ні. Вибачте, — ще цього мені не вистачало!

Ми вийшли з будівлі. У дворі чекав цілий натовп: доньки, Максим, Марко, мій адвокат Вано в блискучому костюмі, якісь двоє незнайомців, Степан і журналіст із нашої районної газети, який постійно клацав фотоапаратом. А де Павло?

— Зачекайте! — у двір зайшов той, про кого я щойно згадала. Він виглядав кепсько — небритий, у пом’ятій сорочці.

— Де Валерик? — запитав він у мене.

Я поглянула на слідчого. Той прикрив повіками очі, мовляв, зараз, одну хвилину.

І справді, відразу ж вивели Валерика.

— Негайно викликайте «швидку допомогу»! — вигукнула я.

Бідний хлопець! На ньому не було живого місця. Я взяла його за руку й зойкнула — на правиці відсутні нігті… Не дарма моє серце тоскно стискалося, коли думала про нього.

— Я в нормі, — сказав Валерик.

Потім він знепритомнів.

Приїхала «швидка допомога», я разом із Павлом супроводжувала Валерика. Донькам запропонувала йти додому, проте і вони, і решта «делегації» теж попрямували до лікарні. Вона розміщувалася недалеко від відділення міліції — дуже зручно, хвала проектувальникам!

У підгнилому череві машини «швидкої допомоги» дивилася на Павла й розуміла, що від долі не втечеш — як і мій перший чоловік, він був пияком. Міг зав’язати на деякий час із цим невдячним ділом, а потім певне потрясіння виводило з буттєвої колії — і, «здрастє пожалуйста», запій.

Як же мене вимучував мій перший, Геник Коляда! Я в нього закохалася, моє почуття було взаємним, проте вся та любов із часом вивітрилася. Залишилася лише втома й синяки під очима від «рідних» кулаків. Коли розлучалася, пообіцяла собі, що ніколи не пов’яжу свою долю з подібним… Ось Назар був би мені ідеальним чоловіком. Мій Назар…

— Віто, як вони могли таке зробити з моїм Валериком? — слинився Павло.

Лише зітхнула у відповідь. І знову, як це вже бувало, у мені ввімкнувся невидимий ретранслятор. Русява вродлива жінка з білою фарфоровою шкірою й руками, придатними тільки для ніжних дотиків. Але на її порцелянових щоках — кришталеві сльози, у яких відображається люта твар Павла. Він — п’яний в дим.

— Я дзвоню мамі, — каже жінка.

— Дзвони! Хай забирає тебе! — кричить Павло.

— …і сина.

— Ні, сина тобі не віддам! Валерику, зайди назад у свою кімнату. Іди, кому сказав!

Валерик, ще зовсім дитя, плаче й ховається у свою кімнату. Він увесь тремтить, ніби в нього в серці голодний павук розтягнув чутливу павутину. Дитина не знала, що відбувається, чому батько з матір’ю настільки злісно сваряться… Саме в той день Валерик почав змінюватися. Він боявся відчиняти своє серце, щоб із нього не вистрибнув голодний павук.

Приходить мати жінки. Вона вимагає віддати Валерика. Павло репетує й силоміць виштовхує обох родичок надвір. Вони ще кілька хвилин безрезультатно тарабанять у зачинені двері. Із сусідніх хат визирають цікаві обличчя, і жінки принижено йдуть геть.

Темніє. Вони йдуть жвавою автодорогою. Ліхтарі ще не запалали… Русявка із порцеляновим лицем раптом відчуває божевільно сильний удар у спину й злітає вгору, як лялька, а потім гепається униз і розбивається на безліч шматочків. Її мати безпорадно борсається поряд — її лише зачепило…

Так загинула дружина Павла. Чи я хотіла теж такої долі?

…У лікарні за Валерика взялися ескулапи, я залишила Павла приглядати за сином, а сама піднялася у відділення інтенсивної терапії. Зайшла у палату, де лежала Настуня.

— Привіт, Настуню. Пам’ятаєш мене?

— Ні, — дівчина піднялася в постелі.

Поряд із нею були