Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Він підвівся, потягнувся, а тоді почав метатися пече­рою туди й звідти, достоту як справжнісінький лев. Його вогненна шерсть сяяла дедалі яскравішими барвами, їхні відблиски мерехтіли на лискучих мозаїчних поверхнях пі­длоги, колон і стін. Зненацька він зупинився і подивився на хлопця,

- Невже ти через мене плакав?

Бастіян мовчки кивнув.

- Тоді ти дійсно єдиний і ще раз єдиний, - мовив лев. - Тому що ти не тільки єдиний, хто спав поміж лапами Стро­катої Смерті, але й єдиний, хто оплакував цієї Смерті смерть.

Бастіян подивився на лева, який знову, мов нічого і не було, забігав печерою - з кінця в кінець, а тоді нарешті тихо запитав:

- Ти завжди сам?

Лев знову зупинився, та цього разу уже не дивився на Бастіяна. Ба більше, він навіть відвернувся від хлопця, а тоді повторив за ним своїм грімким голосом:

- Завжди сам... Сам...

Це слово відбилося в печері багатоголосим відлунням.

- Пустеля моє царство; пустеля - моє творіння. Куди б я не пішов, де б не опинився, все навколо мене перетворю­ється на пустелю. Я несу її в собі. Я сам весь із смертонос­ного вогню. То хіба в мене може бути інша доля, аніж без­настанна самотність?

Бастіян мовчав.

- Ти, володарю, - продовжував лев, підступаючи До хлопця і зазираючи йому в обличчя своїми палахкотливи­ми очима. - Ти, що носиш Знак Дитинної Царівни, може, хоч ти даси мені відповідь: чому я мушу вмирати, коли на­дходить ніч?

- Щоби в Пустелі Барв міг вирости Перелин, Нічний Ліс, - сказав Бастіян.

- Перелин? - перепитав лев. - А що це таке?

Відтак Бастіян почав розповідати леву про диво- джунглі, про казковий ліс із живого світла. Ґраоґраман принишк і зачаровано слухав, а хлопець докладно змальо­вував йому багатоманітність і неймовірну красу розкішних мерехтливих і фосфоресцентних рослин, що буяли і мно­жилися, про їхнє нестримне беззвучне зростання, про їхню небачену красу, про їхні велетенські розміри. Ця розповідь захопила навіть його; що вже казати про Ґраоґрамана: очі лева палали дедалі яскравішим вогнем.

- Однак усе це диво може існувати тільки тоді, коли ти застигаєш в закам’янінні. З іншого боку, Перелин усе пог­линув би, він захлинувся би сам собою, якби йому не дово­дилося щоразу помирати і розсипатися на порох, тільки-но ти прокидаєшся, а тоді заново відроджуватися. Ґраоґрама- не, ви - Перелин і ти - є нерозривними частинами одного цілого, - завершив Бастіян.

Ґраоґраман довго мовчав.

- Повелителю, - сказав він нарешті, - тепер я бачу, що моя смерть несе життя, а моє життя несе смерть, і що одне і друге є благом. Тепер я розумію, в чому сенс мого існуван­ня. Дякую тобі.

Поволі й урочисто лев пішов у найтемніший закуток печери.

Що він там робив, Бастіян не бачив, але до нього доли­нав якийсь металевий брязкіт.

Повернувшись, Ґраоґраман щось приніс у пащі.

І це «щось» він, низько вклонившись, поклав Бастіяно- ві до ніг.

То був меч.

Щоправда, цей меч виглядав доволі вбого. Залізні піх­ви, в яких він лежав, заіржавіли, а ефес нагадував руків’я дитячої шабельки, принагідно вистругане з першого- ліпшого негодящого бруска дерева.

- Ти міг би дати йому ім’я? - поцікавився лев.

Бастіян замислено розглядав меч.

- Сіканда! - сказав він нарешті.

Тої ж таки миті меч, зі свистом розтинаючи повітря, вилетів із піхов і сам встрибнув йому в руку. Тільки тепер хлопець побачив, що лезо меча виблискує так яскраво, ніби його зроблено з текучого світла, воно сяяло так, що на нього ледве можна було дивитися. Меч виявився двосічним, він здався Бастіянові легким мов пір’їна.

- Цей меч, - мовив Ґраоґраман, - споконвіку твій; із незапам'ятних часів, від самого початку від був призначе­ний для тебе. Бо без шкоди для себе до нього може доторк­нутися лише той, хто їхав верхи на моїй спині, хто їв і пив моє полум’я, хто купався в моєму вогні. Але навіть і цього ще не досить. Він твій тому і тільки тому, що ти зміг назва­ти його справжнім іменем. Ти назвав його - отож тепер він належить той.

- Сіканда! - прошепотів Бастіян, захоплено спостері­гаючи за променистим світлом і поволі виписуючи у повітрі кола двосічним клинком. - Це чарівний меч, чи не так?

- Чи то сталь, чи то скеля, - відповів йому на те Ґрао­ґраман, - у Фантазії немає нічого, чого він не міг би розтя­ти. Проте ти не смієш чинити над ним насилля, не можеш ні до чого його змушувати. Лише коли вів сам встрибне тобі в руку, як оце щойно, ти зможеш ним орудувати, - хай що тобі загрожуватиме. Він сам водитиме твоєю рукою і на власний розсуд робитиме все, що треба. Та якби ти вийняв його з піхов свавільно, сам, знай: цим ти накличеш велике лихо і на себе, і на цілу Фантазію. Ніколи про це не забу­вай.

- Не забуду, - пообіцяв Бастіян.

Меч знову вклався в піхви - і знову став старим і нікче­мним на вигляд. Бастіян закріпив шкіряну перев’язь і під­перезався поясом, на якому висіли піхви з мечем.

- А тепер, повелителю, якщо тобі таке до вподоби, да- вай-но разом погасаємо пустелею, - запропонував Ґраоґра- ман. - Застрибуй-но мені на спину: я вже мушу виходити!

Бастіян вибрався йому на спину, і лев вибіг надвір- Вранішнє сонце сходило над обрієм. Нічний Ліс уже давно знову перетворився на кольоровий пісок, на барвистий по­рох. Хлопчик і лев мчали понад дюнами, наче у вогняному танку, вони були як розжарений, палючий вихор. Бастія- нові здавалося, ніби він летить верхи на палахкотливій ко­меті - лине крізь розсипи світла і барв. І знову його охопило якесь дике сп’яніння.

Ближче до полудня Ґраоґраман зненацька зупинився.

- Ось те місце, повелителю, де ми вчора зустрілися.

Бастіян був усе ще трохи приголомшений цим шаленим

бігом. Він роззирнувся, але ніде не побачив знайомих йому дюн - ні ультрамаринової, ні вогненно-червоної. Зникли й літери. Тепер найближчі до них піщані пагорби були олив­ково-зеленого і рожевого кольору.

- Але ж тут усе інакше, - сказав він.

- Так, повелителю, - відповів лев. - І так воно завжди: кожного разу все цілком інакше. Досі я не міг збагнути, чо­му. Але тепер, після того, як ти розповів мені, що Перелин проростає з піску, я зрозумів і це.

- Але за якими прикметами ти впізнаєш, що якраз це і є оте вчорашнє місце?

- Я це відчуваю, так само, як відчуваю те чи