Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Відблис­ки вогню в цих світильниках нагадували різнобарвну гру світла на Ґраоґрамановому хутрі.

На самісінькій середині зали підлога, вимощена різно- кольоровими-таки плитами, кількома сходинами підійма­лася до круглого підвищення, на якому стояв чорний куб із тесаного каменю. Ґраоґраман поволі підняв на Бастіяна погляд, очі його тепер, здавалося, зовсім згасли.

- Ось і прийшла моя година, повелителю, - проказав він, і його голос пролунав, як шепіт заклинання. - У нас уже не залишається часу на розмову. Але ти не хвилюйся - просто дочекайся дня. Те, що стається завжди, станеться і цього разу. І, можливо, ти зможеш мені сказати, чому це стається.

Тоді він повернув голову в бік інших дверей, що були у протилежному кінці печери.

- Увійди туди, повелителю, там для тебе все пригото­вано. Усе, що там є, чекає на тебе споконвіків.

Бастіян підійшов до дверей, однак, перш ніж їх відчи­нити, ще раз озирнувся. Ґраоґраман ліг на чорний куб - і сам почорнів так само, як цей камінь. Голосом, тепер ледве чутним, тихішим, ніж шепіт, лев промовив:

- Повелителю, можливо, до тебе долинуть звуки, які тебе налякають. Але хай це тебе не турбує! Доки ти носиш Сяйво, з тобою нічого не може трапитися.

Бастіян кивнув, а тоді відчинив двері й увійшов.

Він опинився в кімнаті, прикрашеній вишукано і роз­кішно. Підлога була встелена м’якими гаптованими золо­том килимами, з вибагливими візерунками. Стрункі і стрі­мкі колони, що підтримували склепіння, зблискували ко­льоровими, з вкрапленнями золота, мозаїками, які відби­вали вогонь світильників, що яскріли, спалахували і пала­ли всіма можливими барвами, їхнє сяйво заломлювалось і відбивалось від лискучих поверхонь. В одному кутку стояла широка отамана* (* Галицизм, насправді це звичайний диван) з м’якими покривалами і щонайрізнома­нітнішими подушками, над нею напинався балдахін із ла­зурового шовку. В іншому кутку в скелястій породі була видовбана велика купальня, в ній парувала золотиста ріди­на. На низенькому столику стояли миски і чаші з наїдками, а поряд - золотий келих з рубіново-червоним трунком і зо­лота піала.

Бастіян всівся по-турецьки перед столиком із наїдками і призволявся. Йому дуже засмакував напій - терпкий і мі­цний, він дивовижним чином втамовував спрагу. І трунок, і страви були йому цілком незнаними. Він навіть не міг би сказати, що то таке: паштети чи печиво* (* В оригіналі просто «паштет» (Pasteten)), стручки чи якісь горіхи. Деякі плоди, щоправда, виглядали як дині та каву­ни, але на смак були зовсім інакші - гострі та пряні. Усе надзвичайно смакувало, і водночас хвилювало і бентежило. Бастіян куштував то одне, то інше, аж доки не наївся доне­схочу.

Тоді роздягнувся - не зняв лише Сяйво і пірнув у ку­піль. Якийсь час плюскався у світлосяйній воді, хлюпався, мився і форкав, як морж. А тоді раптом помітив чудерна­цькі на вигляд пляшечки, що стояли на краю басейну. Бас­тіян вирішив, що то купальні есенції, а відтак безтурботно і безжурно влив їх до води - кожної потрохи. Кілька разів спалахнуло зелене, червоне і жовте полум’я, язики вогню шугонули поверхнею, здійнялися клуби пари. Запахло жи­вицею і гіркуватим зіллям.

Врешті він вийшов з купелі, витерся м’якими рушни­ками, які лежали наготові, і знов одягнувся. Нараз йому здалося, що світильники в приміщенні раптом пригасли. А тоді до його вух долинув звук, від якого спиною пробігли дрижаки: якийсь хрускіт і скрегіт - так, ніби розкололася гігантська брила льоду; далі тріск перейшов у гнітючий стогін, що невдовзі затих.

Бастіян прислухався, його серце голосно калатало. Він пригадав Ґраоґраманові слова про те, що доки він захище­ний Сяйвом, йому не треба хвилюватися.

Моторошний звук більше не повторювався. Але тиша, яка запала, була, мабуть, іще страшнішою. Треба довідати­ся, що там сталося!

Він відчинив двері, які вели з кімнати у велику печеру. Спершу хлопець не помітив тут жодних змін, хіба що світи­льники пригасли, а їхнє світло здригалося, немов сповіль­нене серцебиття. Лев і далі лежав - у тій самій позі - на чо­рному скелястому кубі. Здавалося, він вдивляється у Бас- тіяна.

- Граоґрамане! - тихо покликав Бастіян. - Що тут ді­ється? Що це за звук? Це ти чи це не ти?

Лев нічого не відповів і навіть не поворухнувся, але ко­ли Бастіян підступив до нього ближче, повів за ним по­тьмянілими очима.

Трохи повагавшись, Бастіян простягнув до звіра руку, щоби погладити гриву, однак, щойно її торкнувшись, зля­кано відсахнувся. Вона була тверда і зимна як лід - така ж, як і цей чорний камінь. Такими самими на дотик були і мо­рда та лапи Ґраоґрамана.

Бастіян не знав, що робити. Раптом він побачив, як по­волі розчиняються чорні кам’яні стулки великих дверей. Допіру опинившись у темному коридорі та піднявшись схо­дами догори, він оговтався і запитав себе, навіщо йому ви­ходити з печери, що він, власне кажучи, шукає назовні. У цій пустелі не могло бути нікого, хто міг би врятувати Ґрао­ґрамана.

Одначе тепер там не було і ніякої пустелі!

У нічних сутінках скрізь почали блимати і зблискувати малесенькі вогники. Мільйони крихітних паростків вибру- ньковувалися з піщинок, що виявилися не піщинками, а зеренцями. Перелин, Нічний Ліс, знову почав рости!

Раптом Бастіяна осяяло, що Ґраоґраманове скам’янін­ня якось із цим пов’язане.

Він повернувся до печери.

Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голо­ви.

Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими - застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.

Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.

XV.

ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ

- О, повелителю, - почувся громоподібний левиний рик, - невже ти провів тут цілісіньку ніч?

Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.

- Ах, - пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, - я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.

- Так воно і було, - відповів лев. - Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і проки­даюся.

- Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, - спробував пояснити йому Бастіян.

- Воно завжди так і є