Іван Якович Франко - Борислав смiється

де-небудь за першим товчком не вибухла перед часом. Великого труду стоїло се i держало їх в ненастаннiй боязнi, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить, а робiтникiв зрадить i розiб'є. Тiльки один був спосiб гамувати людей, а iменно той, що побратими обiцювали їм, що таким способом скорше прийде «пора». Але як небезпечнi i двосiчнi були тотi обiцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обiцянками вони прямо готовили невдачу свойому дiяу. Бо вiдки ж вони вiзьмуть средства зачати змову справдi так швидко, як би сього бажалося терплячому народовi? Грошей досi вплило звиш вiсiмсот ринських до головної каси, — вкладки поки що плили ще правильно, але жиди почали наново i ще тугiше давити, нiж попереду, i треба було надiятися, що вкладок швидко омалiє i що в часткових касах буде мусила лишатися бiльша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих i безробiтних. А в такий спосiб кiльки-то ще мiсяцiв потягне, поки набереться потрiбна сума! А коли так, то й замiрена вiйна не зможе початися швидко, i робiтники почнуть сумнiватися о своїй силi, i запал їх остине, i все пропаде. Або коли нi, то роздражнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу i без певної цiлi, протратить силу дарма, а замiрене дiло все-таки пропаде.

А вже сли кого мучили i гризли такi думки, то, певно, найбiльше Бенедя. Адже ж дiло се — то було його кровне дiло, вистрадане тисячними муками i трудами, оповите в блискуче промiння надiї. Адже ж в тiм дiлi — вiн чув се виразно — лежало тепер все його серце, всi його сили, все його життя. Вiн не знав, не бачив нiчого поза ним, i случай невдачi сього дiла йому показувався рiвнозначучим з його власною смертю. Не диво затим, що коли тепер, при виповненнi його замислiв, чимраз новi трудностi почали насуватися, Бенедьо днями i ночами об однiм тiльки й думав: як їх побороти або обминути, позеленiв i похудiв до решти i не раз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславi, сумний, понурий, мовчазливий, i тiльки час вiд часу важко зiтхав, позираючи в темне, непривiтне небо. А трудностi бовдурилися чимраз вище, i Бенедьо чув, що йому починає неставати сили, що голова його — мов довбнею прибита, мозок — мов омертвiлий, не здужав вже з давньою сплою працювати, не може напасти на нiякий щасливий слiд.

Отак дождався Бенедьо знов того вечора, коли в Матiєвiй хатинi зiйшлися побратими на нараду. Що дiяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нiчого не роблять? Люди починають опускати руки. Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменшили плату ще й проти давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такi вбогi, яких ще не тямили люди вiд тiсних рокiв: рiдко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, бiльша половина ледве дотягне й до покрови. Народ швидко ще дужче почне пертися до Борислава, нiж досi. Коли б що зачинати, то тепер найлiпше, бо тепер ще найлегше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навiть можна би бiльшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижнi, щоби тут тим легше було держатися без роботи. А тут грошей нема на тiлько — в тiм бiда! Коли побратими договорилися до того «сука», то всi стали i понурили голови, не знаючи, що на то порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тiльки нерiвний, тривожний вiддих тих дванадцяти людей роздавався мiж низькими, покривленими стiнами хатини. Довго тривала мовчанка.

— Га, дiйся воля божа, — скрикнув нараз Сень Басараб, — не журiться, я тому зараджу!

Той голос, тота нагла рiшучiсть серед загальної тишi i безсильностi вразили всiх побратимiв, мов наглий вистрiл з рушницi. Всi зiрвалися i обернулися до Сеня, що сидiв, як звичайно, на стiльчику коло порога з люлькою в зубах.

— Ти зарадиш? — запитали всi в один голос.

— Я зараджу.

— Але як?

— То моє дiло. Не допитуйте нiчого, тiлько розходiться. А завтра о тiм часi будьте тутка, будете видiти!

I бiльше не сказав нiчого, i нiхто його не допитував бiльше, хоть у всiх, а особливо у Бенедя, на серцi залягла якась тривога, якась холодна бiль. Але нiхто не сказав нiчого, i побратими розiйшлися.

Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю i шепнув до нього:

— Пiдеш зо мною?

— Пiду, — сказав парубок, хоть рука його, не знати чого, тремтiла.

— Будеш робити, що я скажу?

— Буду, — сказав знов парубок, але непевним, мов недобровiльним голосом.

— Нi, ти не лякайся, — вважав конечним успокоїти його Сень, — страшного нiчо нема в тiм, що я задумав. Тiлько смiло i живо, а все буде добре!

— Не пендич, а кажи, що робити, — перебив йому Прийдеволя. — Адже знаєш, що менi все одно!

Нiч була вже досить пiзня. Майже у всiх хатах, окрiм шинкiв, свiтло не свiтилося, i вулиця бориславська була зовсiм темна. Нашi оба побратими йшли мовчки горi улицею. Сень пильно глядiв по вiкнах. Дiйшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огляднiшi, помальованi то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вiкнах i з мосяжними клямками при дубових дверях, з ганочками або й без ганочкiв, а перед кiлькома були навiть малесенькi за штахетами огородцi з нужденними цвiтами. Тут жили бориславськi «головачi» та «тузи» — головнi предприємцi. Насерединi, найкращий з усiх, стояв домої; Германа Гольдкремера, критий бляхою i нинi зовсiм пустий, бо Герман рiдко коли ночував у Бориславi. Побiч нього, трохи вiддалiк вiд решти, стояв другий, не такий гарний i далеко не такий огрядний домок — Iцка Бауха. В однiм його вiкнi було ще свiтло, — очевидно, що Iцик мусив ще не спати, бо вiкно було iменно з його кабiнету.

Сень Басараб знав сей домок. Вiн довгий час робив в Iцкових ямах i не раз тут приходив за виплатою. Вiн знав, що, крiм одної старої жидiвкислужницi i Iцка самого, не було нiкого в тiм домi i що жидiвка, певно, вже спить в кухнi. Сього тiльки йому й треба було. Вiн шарпнув за собою Прийдеволю, i коло найближчої ями оба обмастили собi лиця чорною кип'ячкою так, що їх лиць зовсiм не можна було пiзнати.

— Ходи за мною i не кажи анi слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень, i вони пiшли. Осторожно пiдповзли вони до одних, далi до других дверей дому. але дверi