Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

любові, яка перемагає смерть, величні слова finis vitae, sed non amoris,[9] що переслідують нас віками, — брехня. Але ця брехня — не смішна, вона всього лиш марна. А от бути годинником, який відлічує плин часу, годинником, який то розбирають, то знову складають і в механізмі якого, тільки-но конструктор торкне коліщатко, — разом з його першим рухом починають цокати відчай і любов, знати, що ти всього лиш репетитор тортур, тим нестерпніших, чим смішнішими вони стають через їхнє багатократне повторення? Повторювати людське існування? Згоден. Але повторювати його так, як п’яниця повторює заяложену мелодію, кидаючи й кидаючи мідяки в музичну скриньку? Я ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, до якого десятки років уся моя раса марно намагалася протягти бодай ниточку порозуміння, що він, несучи мене мов ту порошинку, й навіть не помічаючи того, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Щоправда, я навіть у цьому не був абсолютно певен. Але відступити — означало перекреслити той, хай мізерний, шанс, який, може, існував тільки в уяві, шанс, який приховувало в собі майбутнє. Отже, роки серед меблів і речей, до яких ми разом доторкалися, в повітрі, яке ще пам’ятало її дихання? В ім’я чого? Надії на її повернення? Надії в мене не було. Зате в мені жило очікування — останнє, що мені лишилося від неї. Які звершення, знущання, які муки іще ждали мене? Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.

Закопане,

червень 1959 — червень 1960

Станіслав Лем

Едем

1

У розрахунки вкралася помилка. Замість того, щоб пройти над атмосферою, вони зіткнулися з нею. Корабель входив у повітря з ревом, від якого лопалися барабанні перетинки. Розпростерті на нейлонових сітках люди відчували, як стиснулися амортизатори, передні екрани спалахнули полум’ям і згасли, подушка розжарених газів, яка натискала на ніс корабля, затулила зовнішні об’єктиви, гальмування почалося надто пізно й виявилось неефективним. Рубку виповнив чад від паленої гуми, під пресом перевантаження люди сліпли й глухли, це був кінець, однак навіть про нього жоден з них не міг подумати — не вистачало сили, щоб піднести грудну клітку, втягнути повітря, — це робили за них кисневі пульсатори, які ще працювали, нагнітаючи в їхні груди повітря, наче в полопані балони.

Нараз гуркіт ущух. Спалахнули аварійні вогні, по шість із кожного боку, люди заворушилися, над потрощеним і сплющеним у гармошку пультом двигуна горів червоний сигнал тривоги, клапті ізоляції, скалки плексигласу з шелестом совалися по підлозі, рев припинився, все поглинув глухий, дедалі наростаючий свист.

— Що це?.. — прохрипів Лікар, випльовуючи гумовий мундштук.

— Лежати! — застеріг його Координатор, який стежив за останнім уцілілим екраном.

Ракета перекинулася, немовби в неї вдарив таран, нейлонові сітки, які обвивали людей, завібрували, наче струни, усе на мить застигло, ніби на гойдалці, що сягла найвищої точки, відтак пролунав оглушливий гуркіт.

М’язи, які напружилися в очікуванні останнього удару, раптом обм’якли. Ракета, стоячи на вертикальному стовпі випускного вогню, повільно опускалася вниз, сопла гуркотіли заспокійливо; це тривало кілька хвилин, потім перегородки затремтіли від дрожу. Вібрація ставала дедалі сильнішою — мабуть, розхиталася підшипникова підвіска турбін. Люди перезирнулися, проте ніхто не сказав ні слова. Вони знали, що все залежить від того, чи витримають ротори.

Уся рубка раптом задрижала, немовби іззовні в неї з навіженою швидкістю бив сталевий молот. Товста випукла лінза останнього екрана миттю вкрилася густою павутиною тріщин, його фосфоричний диск згас, і при тьмяному світлі аварійних ламп, що падало знизу, люди бачили на похилих стінах власні збільшені тіні; гуркіт перейшов у протяжний рик, під ними щось тріщало, ламалося, шматувалося з металевим скреготом; корпус, струшуваний страхітливими поштовхами, падав, падав, осліплений, мертвий; люди позіщулювалися, затамували віддих, цілковита пітьма, хаос… Нараз тіла їхні якась сила випростала на всю довжину нейлонових тросів, проте вони не долетіли до розбитих панелей, об які були б покалічилися, а повисли навскоси, повільно розгойдуючись, наче важкі маятники…

Ракета перекинулася важко, мов велетенська гора; цього разу гуркіт був далекий і тупий, брили викинутого грунту слабко застукотіли об зовнішню обшивку і зсунулися додолу.

Все завмерло. Внизу сичали труби, щось жахливо булькало, швидко стікала вода, і шум цей був змішаний з пронизливим сичанням, яке повторювалося через рівні інтервали, немовби на розпечене залізо капала якась рідина.

— Живі, — сказав Хімік у цілковитій темряві.

Він не бачив нічого, висячи в своїй нейлоновій сітці, наче в мішку, підвішеному за чотири ріжки на тросах. Це означало, що ракета лягла на бік. Якби вона стояла, сітка висіла б горизонтально. Щось клацнуло. Спалахнув блідий бензиновий пломінчик старої Лікаревої запальнички.

— Екіпаж? — запитав Координатор.

Один із тросів його гамака лопнув, і Координатор повільно, безпорадно розгойдувався; просунувши руку у вічко нейлонової сітки, він марно силкувався схопитися за що-небудь, що виступало із стінки.

— Перший, — сказав Інженер.

— Другий, — відгукнувся Фізик.

— Третій, — подав голос Хімік.

— Четвертий, — озвався Кібернетик, тримаючись за лоба.

— П’ятий, — закінчив Лікар.

— Усі. Поздоровляю. — Голос Координатора був спокійний. — Автомати?

Йому відповіла тиша.

— Автомати!!

Мовчання. Запальничка почала пекти Лікаря в пальці. Він загасив її. Знову все огорнула темрява.

— Я завжди казав, що ми зроблені з кращого матеріалу, — озвався в потемках Лікар.

— У кого з вас є ніж?

— У мене. Хочеш перерізати троси?

— Якщо можеш вибратися без цього, то ще краще. Я не можу.

— Спробую.

Почулося якесь вовтузіння, прискорене дихання, щось грюкнуло, заскреготіло скло.

— Я на підлозі. Тобто на стіні, — повідомив Хімік. Голос його долинув звідкись ізнизу. — Лікарю, присвіти на хвилинку, я вам допоможу.

— Тільки поквапся, бо кінчається бензин.

Знову спалахнула запальничка. Хімік вовтузився біля Координаторового гамака — він міг досягти тільки до його ніг. Нарешті йому вдалося трохи розсунути бічну «блискавку», і Координатор важко впав на ноги. Удвох їм працювалося швидше. Незабаром усі вже стояли на похиленій, оббитій напівеластичною масою стінці рубки.

— З чого почнемо? — запитав Лікар.

Він стягнув краї рани на лобі в Кібернетика й наклав на неї пластир, який знайшов у себе в кишені. Він постійно носив при собі різні непотрібні речі.

— З констатації факту, чи нам звідси удасться вийти, — відповів Координатор. — Насамперед нам потрібне світло. Ну, що там у вас? Уже? Лікарю, присвіти мені сюди, може, в клемах панелі є струм1, хоча б у ланцюзі сигналізації тривоги.

Цього разу запальничка викресала лише іскру.