Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— О, ви знову стаєте люб'язним, — зауважує вона, не знайшовши, що відповісти.

У мене немає бажання розмовляти. Натискаю на педаль акселератора.

________

Коли я вийшов з телефонної кабіни, на обличчі в мене, крім утоми, напевно, було відображено ще щось, бо Ліда полишає на стойці каву, підходить і бере мене під руку.

— Відплив?

— Щойно.

Сідаємо в автомобіль і їдемо до Старої пристані. Якщо протягом кількох хвилин не знайдемо ніякого виходу, мені доведеться звільнитися від свого багажу й шукати десь сховище, бо Франсуаз уже напевно зчинила тривогу.

Зупиняю «сітроен» аж на причалі. В тихій чорно-зеленій воді ліниво погойдується кілька моторних човнів. Мій вибір падає на лискучий чотиримісний «ведет».

— Бажаєте зробити приємну прогулянку? — запитує юнак, що палить поруч на пристані. — Двадцять франків за годину.

Киваю головою. Власник підтримує човна за линву, допомагаючи нам пройти всередину. Потім збирається й сам залізти в човна.

— І ви також? — підводжу на нього брови.

— Аякже! — дивується власник човна.

— Дуже просто: прогулянка без третього. Інакше за віщо платити двадцять франків?

— Ви знаєте, скільки коштує цей «ведет»? — самовдоволено запитує юнак.

— А ви знаєте, скільки коштує он той «сітроен»? Візьміть ключі!

Кидаю йому ключі від автомобіля. Юнак машинально ловить їх. Трохи подумавши, він махає рукою:

— Згода. Сподіваюсь, ви умієте правувати?

— Не хвилюйтесь. Я не буду захоплюватися.

— Майте на увазі: човен швидкохідний…

Він, звичайно, не здогадується, що саме через це я й розпочав з ним торг. Заводжу мотор і, не поспішаючи, вирулюю з затоки пристані. Потім звертаю за хвилеріз із маленьким маяком, проминаю похмурі башти фортець Сен-Жан і Сен-Ніколя і даю повний хід. Легкий «ведет» стрімко несеться по спокійній поверхні моря, задерши вгору ніс, наче збирається злетіти. Ззаду повільно віддаляються будівлі міста, незабаром видніються лише темні обриси кафедрального собору праворуч, а ліворуч, високо на горбі, стримить силует Нотр-Дам де ла Гард зі скульптурою мадонни.

Ліда сидить поруч, спостерігаючи за моїми маневрами, і в ній дедалі посилюється почуття впевненості в собі.

— Он той пароплав, — кажу я, показуючи на темну пляму в далечині, що випускає вгору дим.

За півгодини ми вже наближаємося до пароплава. На чорній кормі виразно видно білий напис: «Вітчизна». І хоч для нас тепер цей напис майже символічний, я все одно пильно позираю назад. Там, дуже далеко, показалася чорна цятка, вона рухається з блискавичною швидкістю.

— Це женуться за нами? — запитує Ліда, перехопивши мій погляд.

— Напевно. Та ми їх випередимо.

— А як же ви повернетесь назад?

— Навіщо мені повертатися?

— Адже вас у Болгарії судитимуть!

— Побачимо, — відказую я. — Якось улагодимо це питання.

Пароплав уже зовсім близько. На палубі з'юрмилися люди, стежачи за моїми маневрами.

— Тримай стерно! — наказую Ліді.

Відтак підношу догори руки й подаю сигнал. Через дві хвилини пароплав притишує хід. Сідаю знову за стерно й підпливаю до борту.

— Цікаво, хто ж ви такий? — чую голос молодої жінки, звернений до мене.

— Я інколи й сам задаю собі таке запитання, — відповідаю я, підводячи голову.

Високо над нами на чорному тлі блищать білі літери: «Вітчизна». А трохи далі двоє матросів уже спускають трап.

Богомил Райнов

НЕМА НІЧОГО ЛІПШОГО ЗА НЕГОДУ

Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Няма нищо по-хубаво от лошото време. — София, Народна младеж, 1968.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Така заплутана історія, як оця, може починатися у сто різних способів. Але саме нинішня почалася чеканням.

Мені доводилося чувати про радісне чекання, однак не певен, чи є люди, яким воно подобається. А коли після безсонної ночі настає спекотливий день і страхітливо болить голова, чекання обертається на муку, навіть для таких, як я. Тоді караєшся сумнівами й уявляєш неймовірні речі. Наприклад, що людина, якої ждеш, не прийде. Або прийде пізно, що в даному разі майже однаково.

На перший погляд чекання видається простою справою: сидиш собі й ждеш. Взагалі це мистецтво — нічого не робити, не псувати собі нерви і не думати весь час про те саме: що сьогодні понеділок і що один пропущений понеділок може все зіпсувати. Мистецтво чекати… Проста справа, але якщо не володієш нею, можеш опинитися в чорта на рогах. Як свого часу опинився Старий тільки через те, що не міг витримати до кінця. Не міг висидіти, нічого не робивши. Сидіти і чекати.

Отакі думки кволо снувалися в моїй голові, поки я сидів під синім парасолем кафе, ковтаючи прохололу каву — третю чашку підряд, — роздивлявся на майдан і тарабанив пальцями по столі.

У кафе лише п'ять столиків, вони притулилися на півзогнилій дерев'яній терасі, один бік якої впирається в тротуар, а другий загрозливо висне над водою. Незручність цієї руїни не стільки в тому, що будь-якої миті може завалитися в брудно-зелену рідоту каналу, скільки в тій обставині, що вона міститься на рівні вулиці і не дає мені жодних переваг для спостереження.

Майдан малий, захаращений ятками з бананами та апельсинами, купами порожніх ящиків, забитий галасливими продавцями і строкатою юрмою. Діється це у Венеції, десь близько дванадцятої години, і волога спека стає нестерпною, хоча ще тільки кінець травня.

Всівшись у затінку синього парасоля, я страждав не так від спеки, як од нескінченного вировиська перехожих, що продиралися крізь лабіринт яток. Вони не те що дратували мене, але надто часто затуляли вхід до будинку на протилежному боці, де мусила з'явитися людина, на яку я чекав. Будинок цей — стара двоповерхова споруда з пожовклим від дощів мармуровим фасадом. І тому парадні двері здаються зовсім новенькими. Вони пофарбовані в зелений колір, і на них блищить показна латунна табличка з іменем господаря. З-за мого столика це ім'я не можна прочитати, навіть коли його не затуляють голови й капелюхи. Мені, одначе, воно добре відоме й так. Не боюся й забути, оскільки часто, не без лайки, повторюю його нишком.

Я приїхав до Венеції сьогодні рано саме для того, щоб застати пана Антоніо Тоцці, перш ніж він піде з дому. За домовленістю, він мусив бути в себе до дев'ятої години, а коли я натис кнопку його дзвінка, ще не було й восьмої.

— Мені потрібен… — розпочав я фразу, заздалегідь складену з убогого запасу італійських слів.

— Пана Тоцці немає вдома, — перебив слуга, кинувши на мене швидкий оцінюючий погляд.

— Мені призначено зустріч… — увів я в дію другу завчену фразу.

Замість відповіді