Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

села з українською офіційною владою й самою ідеєю Української Радянської Республіки, але працьовиті селяни, а надто середняки підозріло ставились до проголошеної в другій половині 1921 року нової економічної політики (НЕПу), що заміняла продрозкладку продподатком і розв’язувала руки приватній ініціативі й торгівлі. Більшість селян попервах вбачала в цьому проголошенні хитрі підступи «большаків», і селян треба було ще якийсь час переконувати словом і ділом. Отут-то й придався Волох, якого брав з собою «всеукраїнський староста» Г. Петровський, роз’їжджаючи по українських селах, щоб прихилити селян у радянський бік. Виступаючи на всяких селянських зборах та сходах, Волох, стукаючи себе кулаком у груди, виголошував: «Я сам три роки бився зі зброєю в руках проти радянської влади, поки не переконався, що це єдина правильна влада на Україні!» Така наочна агітація мала свій позитивний вплив, і десь років зо два Волох їздив із Г. Петровським і стукав себе кулаком у груди, поки не видихся й не стало потреби агітувати селян таким способом, бо село побачило реально всі переваги НЕПу над «воєнним комунізмом» і, засукавши рукави, стало завзято працювати в сільському господарстві, постачаючи зголоднілому місту борошно, м’ясо, яйця тощо.

Колишній гайдамацький полковник виконав, як той мавр, своє діло й міг піти, але — нікуди інше, як за грати тюрбуду ГПУ, де його незабаром і розстріляно без усякої судової мороки, а тишком-нишком…

Тепер повертаюсь до своєї основної теми.

З вояками рейду ми вийшли з Волині й видовженою колоною сунули через північно-східне Поділля. Це була, власне, вже денікінська територія, але тут стояли галичани — рештки УГА, які, рятуючись від цілковитого вигублення через тиф, з’єднались із денікінською армією з умовою, що їх не будуть використовувати проти наддніпрянської армії Петлюри. Галичани мовчки перепустили нас, і ось між станціями Голендри й Калинівка на півночі від Вінниці ми перетинаємо залізницю.

Ар’єргард рейду пройшов зовсім близько від Голендр. Неподалеку станції на запасній колії видно два товарні вагони, біля яких стояв денікінський вартовий у темно-зеленій англійській шинелі. Кілька козаків кинулись туди розвідати, а вартовий, побачивши наближення якихось непевних людей, вистрілив угору — й навтьоки до станції, де, мабуть, була якась денікінська залога.

Козаки-розвідники розчинили мерщій вагони й ахнули: в одному було повнісінько бузкового кольору теплої білизни закордонного походження, в другому — важкі англійські військові патинки з цвяхованими підошвами.

Схопивши на оберемок білизну й патинки — хто скільки міг, козаки поквапно метнулись наздоганяти своїх, щоб не привертати ворожої уваги до ар’єргарду рейдового загону. Тільки коли зникли позаду станційні вогники, вони спинились передихнути й стали ділити здобич.

— Дивись, що їм підкидає проклята Антанта! — прошепотів хтось у захваті. — Не те що нам, голодранцям, — ніхто нічого…

- І це ж тільки на якійсь задрипаній станції ми наскочили на таке добро, а що діється в Одесі, куди безперестанку везуть англійські та французькі кораблі зброю й усякий припас для денікінців!.. — сумно проказав у темряві, певно, якийсь старшина, учасник рейду.

Справді, арміям Денікіна й Пілсудського Антанта надавала все потрібне, що лишилось у неї в коморах після перемоги над німцями; більшовики мали запаси від старої російської армії та підприємства в Центральній Росії, що могли виготовляти зброю й одяг для фронту; ми ж, армія УНР, не мали нічого. Єдина Румунія, мов спекулянт, вимінювала нам за цукор снаряди й набої, що залишились у неї з російських баз після закінчення Першої світової війни. А пишуть же інколи тепер у радянських виданнях, ніби Антанта «озброювала тоді Петлюру й надавала йому всіляку допомогу»!.. Історію, на свою уподобу, пишуть звичайно переможці, а не переможені. Якби не ці матеріяльні причини й недолугість української дипломатії тих часів, що змусила нас битись на трьох фронтах, хтозна, чи довелось би нам опинитись у трикутнику смерті, з якого нарешті я й Роман та рейдовики вийшли на широкі простори Київщини. Волинь і Поділля, після того, як ми проскочили через залізницю Жмеринка-Козятин, лишились позаду.

Несподівані зустрічі

Отак без жодної збройної сутички, якщо не рахувати пострілу вгору денікінського вартового в Голендрах, рейд дійшов до містечка Погребища на Київщині, бо денікінські залоги зосереджувались на залізничних станціях та по містах, а на містечка й села в них не вистачало війська: його треба було кидати на приборкання повстань, що виникали то тут, то там, та й на фронті денікінській армії було непереливки.

Містечкова та сільська влада, яку настановили денікінці з куркулів та всяких колишніх панських посіпак, прочувши, що наближаються чи то «петлюрівці», чи то якась більшовицького духу ватага, розбігалася врозтіч.

Командування рейду вирішило дати козакам відпочинок на цілу добу в Погребищах, бо далі, мабуть, не минути боїв із ворогом.

Час було й мені з Романом відриватись від рейду й самотужки пробиватись до Києва — нашої кінцевої мети. Треба було припасти на дальшу самостійну дорогу харчів, і ми подались на великий базар у центрі містечка. Ми вже купили хліба, сала, круто зварених яєць, напились молока й пішли з базару, раз у раз проходячи повз козаків і старшин, котрі швендяли тут, також припасаючи й собі харчі для дальшого походу. На самому кінці базарного майдану я раптом зустрівся з колишнім полковником 15-го Шевченківського полку Панченком, про якого вже встиг і забути.

Панченко враз упізнав мене й командирським голосом почав на мене гримати:

— А ви чого це ще й досі не приєднались до мого куреня, в який перетворився наш полк? Негайно до куреня, інакше я накажу всипати вам двадцять п’ять шомполів!

Не знаю, що сталось зі мною, але обурення, гнів і огида так пройняли мене всього, що то ніби не я, а мій подвійник голосно відповів Панченкові:

— З того часу, як ви в нічному бою під Оратовом після перших пострілів помчали на коні назад, щоб отаборитись у вінницьких рестораціях, ви мені не полковник і я вам не козак! Я більше не буду йти з вами у бій-за якесь місто, щоб ви далі могли пропивати там у рестораціях Україну! Добувайте його самі, без мене, пане Панченку!..

Панченко аж рота роззявив: такої зухвалості від колишнього дисциплінованого козака, а потім інструктора-інформатора він ніяк не сподівався, йому навіть наснитись не могло, що станеться щось подібне. Коли він трохи прийшов до тями, права рука його потяглась до кобури, але й я зняв з плеча свою рушницю, заряджену на чотири набої, до того ж біля мене стояв Роман з явно неспівчутливим до Панченка виразом обличчя. Може, саме це спричинилось до того,