Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Тризну справляли в гридниці, князь Володимир велів нічого не шкодувати, столи вгинались від усіляких страв, скрізь попід стінами стояли діжки з медом і олом, багато переварів поставили на Горі, в передградді й на Подолі.

Багато людей зібралось у гридниці - тут були воєводи, що прийшли в Київ з Володимиром, але набагато більше воєвод, бояр, мужів, що тікали з Ярополком до Родні, а нині вже були тут, - вони стиха лізли, перлись на тризну.

Ніхто з них, звичайно, не говорив про покійного князя - його не було вже на Горі, душа його витала у вирії, - ті, що недавно підтримували Ярополка, славили тепер князя Володимира, пили за нього меди й ол, бажали щастя, здоров'я, слави.

Князь Володимир також пив, випив він, либонь, не менше, ніж інші, але меди й ол не п'янили його, був він цього вечора неспокійний, стривожений.

О, хто-хто, а він знав ціну словам, які розсипали, наче золото, круг нього, тут сиділи мужі, що були ворогами його батька, до нього підходили з чарами мужі, що підбурювали Ярополка, це співала різними голосами, славила князя Гора, яка вигнала за стіни города його матір.

Прийшла на тризну й Юлія, вона сиділа з боярськими жонами, що підтримували, втішали її. Було пізно, коли вона встала з-за столу, непомітно відступила назад, зникла в переходах.

Володимир відчував, що йому також несила тут сидіти: тризна справлена, душа Ярополка може заспокоїтись, князеві хотілось бути в своїй світлиці, залишитись на самоті з своїми думками, просто спочити.

Він встав з-за столу, попрощався з боярами і воєводами, пішов у кінець гридниці, а там потрапив переходами до терема, минув сіни, де стояла мовчазна сторожа, й став підійматись на верх. Відгомін голосів у гридниці залишився позаду, на верху терема було тихо й темно, один тільки світильник горів у кінці переходів, розливаючи навкруг жовтувате світло. У цій півтемряві князь прямував до своєї світлиці, звуки його кроків глухо відбивалися в довгих переходах...

І раптом він зупинився. Біля дверей Золотої палати стояв хтось у темному. Ось постать ворухнулась.

- Хто ти? - запитав князь.

Та марно він і запитував. Коли Володимир ступив ще один крок уперед, пізнав княгиню Юлію.

Княгине! - промовив він. - Чому ти тут стоїш? Чому цс йдеш спочивати?

- Я знала, що ти тут пройдеш, і ждала тебе, - тихо відповіла вона.

- Чому ж ти ждала мене?

- Я хотіла тобі подякувати, що послав за мною гінців і що сам віддав погребову честь моєму мужу, а своєму брагу Ярополку.

- Навіщо ти говориш це, княгине? Я не був і не міг бути ворогом свого брата, токмо правди шукав у сварзі, яка виникла між нами. Вірю, злі, темні сили полонили його душу, ті, що називали себе друзями, були його ворогами, багато крові пролив Ярополк, але зрозумів свою похибку, ішов до мене, а я готовий був прийняти його як князя й брата. І так би сталось, ми б дійшли миру, але вороги, ти знаєш про це, нагло вбили його... Що ж, із живим Ярополком я сварився і боровся, нині замирився з його душею... Нехай буде прощен твій муж, а мій брат, нехай душа його заспокоїться у високому небі.

- За це й дякую тобі, княже Володимире.

- Не треба, княгине Юліє, заспокойся, іди до своєї палати, спочинь, ти стомилась після далекої дороги, погребу й тризни. Ходімо, я проведу тебе, княгине.

І він провів її від дверей Золотої палати в кінець переходів, де жила княгиня Юлія.

- Спасибі тобі за всі турботи, княже. - Юлія зупинилась біля світильника, що стояв недалеко від дверей її палати. - Але як я можу заспокоїтись і спочити? - у її голосі чулись затамовані ридання. - Добро тобі, сущу князем, добро мужу моєму Ярополку, бо він уже в раю небесному, а як мені, що не маю тут, у Києві-городі, ні роду свого, ні племені, ні радості, ні щастя? Сама серед множества людей, чужа всім. Тільки одну бачу перед собою дорогу - такожде смерть.

Його дуже вразили ці слова, бо, як повелось з дитинства, так і нині, відчував себе самотнім, одиноким у світі. Але чому про це говорить Юлія?

- Княгине! - сказав їй Володимир. - Як можеш так говорнги! Чому смерть? Ти, я чув про це, знатного, царського роду, ти була жоною брата мого Ярополка, а нині вдова; як він мав честь і славу, так матимеш їх і ти; хочеш - тебе достойно проведуть до Константинополя, до твоєї родини, хочеш - терем на Горі буде довіку твоїм домом.

- Моїм домом? - гірко засміялась Юлія. - Який же це мій дім? Не княгиня я нині, а гірш рабині. О, суєтний і страшний світ! Я боюсь його, боюсь його, княже!

Володимир мовчав. За короткими словами Юлії він відчув і зрозумів велике, справжнє горе цієї жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополі, але пішла в іншу землю, була княгинею в Києві, а зараз справді тут усім чужа.

У цю хвилину в промінні світильника він виразно побачив і обличчя грецької царівни: прикрите згори чорною паміткою чоло, темні, рівні, схожі на дві стріли брови, великі очі, на дні яких світилися голубі вогники, рівний ніс, тугі стиснуті уста, а на щоках кілька блискучих перлин сліз.

І, що говорити, його вразила її дивна, неймовірна краса, у душі колихнулась заздрість, що хтось обнімав це молоде, гнучке тіло. Він одразу ж одігнав це почуття - князеві Володимиру хотілось тільки допомогти овдовілій жінці у великому горі, втішити її теплим словом.

- Ти марно про це говориш, княгине! - сказав він їй. - Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата - смерть Ярополка, погреб і ця страшна ніч... Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вір мені, допоможу тобі в усьому. Заспокойся, іди спочинь, Юліє! - тепло закінчив Володимир.

- Так, ти сказав правду, - затремтівши, сказала Юлія. - Минулий день, ця ніч - о, вони дуже страшні! І не втішай, княже, знаю - тяжко, ой, як тяжко буде мені жити. Ти сказав, що допоможеш мені, - спасибі, спасибі за все, княже Володимире... Але що поробиш, я квола жінка, всього нині боюсь, навіть іти й сюди, в палату, там мені ввижаються тіні, там, чуєш,