Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

— Як… увесь час?

— Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої — по другий бік амвона.

— Я гадала, що він живе в Лондоні.

— Авжеж, там. А де ж йому жити?

— Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же, — треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

— Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

— Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

— Тю! А хто сказав, що на морі?

— Хто? Ти сказав.

— Ніколи не казав.

— Ні, сказав!

— А от і не казав!

— Ні, сказав!

— Ніколи я такого не казав.

— Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

— Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі, — ось що я казав.

— Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

— Слухай-но, — кажу я, — чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

— Атож.

— Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

— Звісно, що ні.

— Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

— А як же він їх приймає?

— Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі, — а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

— Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.

По її словах бачу, що цього разу вибрехався, — аж душа звеселилась. А вона далі питає:

— А ти теж до церкви ходиш?

— Еге… щодня.

— А де ж ти там сидиш?

— Як? На нашій лаві.

— Чиїй лаві?

— Таж нашій — твого дядька Гарві.

— На його? А нащо йому та лава?

— Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

— От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!

Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

— Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

— Авжеж, а навіщо ж більше?

— Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

— Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

— Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

— А що ж тим часом має робити решта?

— О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою — збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.

— Ну, добре, а нащо ж їх така сила?

— Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?

— А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?

— Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.

— А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?

— Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу… слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися, — нікуди!

— Навіть до церкви?

— Навіть до церкви.

— Але ж ти завжди ходиш до церкви.

Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей — хоче він того чи не хоче — повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло — мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.

— Ану, — каже, — заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.

— А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! — кажу я.

— Ані краплиночки не збрехав?

— Ані краплиночки. Що правда, то правда! — стою я на своєму.

— Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз. Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:

— Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!

— Чому це ти не зможеш повірити, Джо? — запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні. — Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?

— От ти завжди так, Мері, — завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.

— Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.

— Ой Мері, він же сказав…

— То пусте, що б він не казав — не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!»

Тут уже й Сьюзен втрутилася