Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

- Слухай, Албусе, - зніяковів Фадж. - Геґрід має погану репутацію. Міністерство мусить щось побити, члени Ради опікунів уже зверталися до нас.

- А я ще раз тобі кажу, Корнеліусе: арешт Геґріда не допоможе анітрохи, - наполягав Дамблдор. Його сині очі палали вогнем, якого Гаррі досі ще не бачив.

- А ти стань на моє місце! - доводив Фадж, крутячи в руках капелюха. - На мене тиснуть з усіх боків. Треба, щоб усі побачили, що я вживаю заходів. Якщо виявиться, що то не Геґрід, він зразу повернеться і буде все гаразд. Але я мушу його забрати. Мушу. Це мій обов'язок.

- Забрати мене? - тремтячим голосом перепитав Геґрід. - Куди забрати?

- Лише ненадовго, - пояснив Фадж, уникаючи Геґрідових очей. - Це не покарання, Геґріде, а радше запобіжний захід. Якщо піймають когось іншого, тебе випустять і вибачаться перед тобою.

- Це не в Азкабан? - хрипко запитав Геґрід.

Але перше ніж Фадж устиг відповісти, хтось знову загрюкав у двері. Відчинив їх Дамблдор. Тепер уже Гаррі дістав ліктем під ребра, надто голосно зойкнувши.

До Геґрідової хатини увірвався містер Луціус Мелфой, закутаний у довгу чорну дорожню мантію, з холодною вдоволеною посмішкою на вустах.

Іклань загарчав.

- Фадже, ти вже тут! - схвально вимовив він. - Добре, добре...

- Чого ти сюди приперся? - розлютився Геґрід. - Забирайся з моєї хати!

- Чоловіче дорогий, повір, я не маю жодної втіхи від перебування у твоїй... е-е... і ти називаєш це хатою? - вишкірився Луціус Мелфой, оглядаючи маленьку Геґрідову хижу. - Я просто прийшов до школи, й мені сказали, що директор тут.

- А чого ти хотів від мене, Луціусе? - поцікавився Дамблдор. Він намагався говорити ввічливо, але його блакитні очі й далі палахкотіли вогнем.

- Жахлива річ, Дамблдоре, - ліниво відповів містер Мелфой, витягуючи довгий сувій пергаменту, - але члени Ради опікунів гадають, що тобі час відпочити. Ось наказ про тимчасову відставку - ти знайдеш там усі дванадцять підписів. Нам здається, що ти втрачаєш авторитет. Скільки тут уже було нападів?.. І ще два сьогодні, чи не правда? Якщо піде так і далі, то невдовзі у Гоґвортсі не залишиться жодного учня маґлівського роду! Це буде жахлива втрата для школи! Ми всі це знаємо.

- Ох!.. Не спіши! Слухай, Луціусе... - стурбовано заговорив Фадж. - Звільнити Дамблдора... Ні, ні!.. За нинішніх обставин цього не можна робити аж ніяк.

- Фадже, призначення або звільнення директорів належить до компетенції Ради опікунів, - спокійно урвав його містер Мелфой. - А оскільки Дамблдор не спромігся припинити ці напади...

- Стривай, Луціусе! Якщо Дамблдор не спромігся їх зупинити, - заперечив Фадж, верхня губа якого вкрилася потом, - то хто ж тоді зможе?

- Це ще побачимо! - відповів Мелфой з огидною посмішкою. - Та оскільки ми всі дванадцятеро проголосували...

Геґрід зірвався на ноги й черкнув стелю своєю чорною кудлатою головою.

- Мелфою, - гаркнув він, - а скільком із них ти погрожував або шантажував їх, доки вони си підписали, га?

- Знаєш, голубе, оця твоя навіжена вдача таки заведе тебе колись у халепу, - сказав містер Мелфой. - Я порадив би тобі, Геґріде, не кричати отак на варту в Азкабані. Їм це не дуже сподобається.

- Можеш забирати Дамблдора! - горлав Геґрід, аж вовкодав Іклань зіщулився й заскавулів у своєму кошику. - Забери його - і учні маґлівського роду не будут мати ані одного шансу!.. Будут нові трафунки!

- Заспокойся, Геґріде! - гостро зупинив його Дамблдор і глянув на Луціуса Мелфоя: - Луціусе, якщо Рада опікунів прагне моєї відставки, я, звичайно, піду.

- Але ж... - затнувся Фадж.

- Ні!!! - заревів Геґрід.

Дамблдор не відводив своїх ясно-синіх очей від холодних сірих зіниць Луціуса Мелфоя.

- Однак, - дуже повільно й чітко - щоб ніхто не пропустив ані слова - вимовив Дамблдор, - ти побачиш, що насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини. Ти також побачиш, що в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить.

На якусь мить - Гаррі був майже впевнений - Дамблдорові очі глянули в той кут, де зачаїлися вони з Роном.

- Чудові побажання! - сказав, уклонившись, Мелфой. - Нам усім, Албусе, не вистачатиме твоєї... е-е... вельми специфічної манери роботи. Лишається тільки сподіватися, що твій наступник зуміє запобігти будь-яким... е-е... трафункам.

Він підійшов до дверей, відчинив їх і, вклонившись, випустив Дамблдора. Фадж, який і далі вертів у руках котелок, намірився пропустити вперед Геґріда, але той, не зрушивши з місця, набрав у груди повітря й повільно проказав:

- Якби хтось захтів щось знайти, нехай си піде слідом за павуками. Вони заведуть його куди слід. Це всьо, що я мав сказати!

Фадж здивовано глянув на нього.

- Всьо файно, я вже йду, - сказав Геґрід, накидаючи свою шубу з кротячого хутра. І вже виходячи з дверей слідом за Фаджем, знову зупинився і голосно додав: - А ще хтось мав би годувати Ікланя, поки мене тут не буде.

Двері з грюкотом зачинилися, і Рон скинув плаща-невидимку.

- Ми вскочили в халепу! - прохрипів він. - Немає Дамблдора. Сьогодні можуть закрити школу. Без нього напади будуть щодня.

Іклань завив і почав дряпати зачинені двері.

- РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ -

Ароґоґ

На полях довкола замку вже відчувався подих літа; небо й озеро стали барвінково-блакитними, а в оранжереях зацвіли великі, мов капуста, квіти. Але без Геґріда, якого разом з Ікланем раніше завжди можна було побачити з замкових вікон, цей краєвид не тішив Гаррі. Не краще, до речі, було і в самому замку, де все пішло шкереберть.

Гаррі й Рон хотіли відвідати Герміону, але до шкільної лікарні тепер не пускали відвідувачів.

- Ми не можемо ризикувати, - суворо попередила їх мадам Помфрі через шпаринку в лікарняних дверях. - Дуже перепрошую, але є небезпека, що напасник може прийти сюди, щоб остаточно покінчити з ними.

Коли не стало Дамблдора, скрізь поширився небувалий страх. Навіть сонце, нагріваючи замкові мури, мовби боялося зазирнути у віконні шиби. У школі важко було побачити безтурботне обличчя, а будь-який сміх лунав у коридорах різко й неприродньо і відразу завмирав.

Гаррі постійно згадував прощальні Дамблдорові слова: «Насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут