Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

Буаренар за це доручення взявся.

Дю Руа пішов у справах і через годину вернувся. Ніхто вже не називав його Форестьє.

Прийшовши додому, він почув у вітальні жіночі голоси. Він спитав:

— Хто там? Лакей відповів:

— Пані Вальтер та пані де Марель.

Серце йому трохи кинулось, потім він подумав: «Ну, побачимо!» — і розчинив двері.

Клотільда сиділа біля коминка, освітлена промінням із вікна. Жоржеві здалося, що вона трохи зблідла, побачивши його. Спочатку він привітався з пані Вальтер та її дочками, що сиділи коло матері, як вартові, тоді обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і потиснув так, мов хотів сказати: «Я вас і досі люблю». Вона на цей потиск відповіла. Він спитав:

— Як ся мали, відколи ми не бачились?

Вона незмушено відповіла:

— Добре, а ви, Любий друже? — І, звернувшись до Мадлени, додала: — Ти дозволяєш мені називати його Любим другом?

— Звичайно, серце, дозволяю тобі все, що хочеш…

У цих словах почувалась якась іронія.

Пані Вальтер говорила про свято, що Жак Ріваль має в своєму парубоцькому помешканні влаштувати, — велике фехтувальне змагання, де будуть світські жінки; вона казала:

— Це буде дуже цікаво. Та, на жаль, нам нема з ким туди піти, бо чоловік мій на той час буде у від’їзді.

Дю Руа зразу запропонував свої послуги. Вона погодилась.

— Будемо вам дуже вдячні, і дочки мої, і я.

Він дивився на молоду панну Вальтер і думав: «А не погана ця Сюзанночка, зовсім не погана». Вона виглядала крихкою білявою лялькою, була дуже мала, але витворна, тонка в стані, в стегнах та грудях, постаттю мініатюрна, на тілі білісінька, гладенька, блискуча, рівна, без плямок та кровинки, з синьо-сірими емалевими очима, мов пензлем намальованими та розцвіченими рукою ретельного й вигадливого художника, з пухким, кучерявим волоссям, що нагадувало майстерний легенький кущ, чарівну хмарку — достоту як у гарної, пишної ляльки, яку іноді бачиш на руках у дівчаток, багато менших проти своїх цяцьок.

Старша сестра, Роза, була бридка, худа, непомітна, — належала до тих дівчат, на яких не зважають, з якими не розмовляють і про яких не говорять.

Мати підвелася й сказала Жоржеві:

— Так я чекаю вас у четвер о другій годині.

Він відповів:

— Прошу, пані.

Коли вона пішла, пані де Марель і собі підвелася.

— До побачення, Любий друже.

Тепер вона міцно й довго тиснула йому руку, і він схвилювався від цього мовчазного признання, знову запалав раптовою жагою до цієї безжурної та свавільної міщаночки, що, може, й справді його любила.

«Завтра піду до неї», — подумав він.

Лишившись з ним на самоті, Мадлена щиро й весело засміялась і сказала, дивлячись йому у вічі:

— Знаєш, пані Вальтер у тебе закохана!

Він недовірливо відповів:

— Та що ти!

— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе страшенно захоплено. Як це на неї не схоже! Їй хочеться знайти своїм донькам таких чоловіків, як ти. На щастя, все це для неї самої вже зовсім безпечно.

Він не зрозумів, що вона хоче сказати:

— Як це — безпечно?

Вона відповіла переконано, як жінка, що своїх висновків певна:

— О! Пані Вальтер належить до тих, про кого ніколи не шепчуться, знаєш, ніколи, ніколи. Вона неприступна всіма сторонами. Чоловіка її ти знаєш так само, як і я. Але вона — інша річ. Хоч вона й дуже мучилась, що віддалась за єврея, але була йому вірна. Це чесна жінка.

Дю Руа здивувався:

— Я думав, що вона теж єврейка.

— Вона? Аж ніяк. Вона дама-патронеса всіх благодійних закладів при церкві Мадлени. Вона навіть вінчалась. Не знаю вже, чи патрон вихрестився, чи церква на це крізь пальці подивилась.

Жорж прошепотів:

— А! Так… вона… в мене закохана?

— Напевно й цілком. Коли б ти вільний був, я б порадила тобі просити руку… Сюзанни, певно ж що не Рози?

Він відповів, покручуючи вуса:

— Еге! Та й мати ще не підтоптана.

Але Мадлена обурилась:

— Спробуй, любенький. Але я не боюся. Не в її літа вперше грішити. Треба було їй раніше про це подумати.

Жорж гадав: «Хіба й справді я міг би одружитись із Сюзанною?» Потім знизав плечима: «Чи б!.. Це нісенітниця!.. Батько ніколи не погодився б».

Проте вирішив надалі уважніше стежити за пані Вальтер, не думаючи про те, яка йому може бути з цього користь.

Цілий вечір його непокоїли спогади про кохання з Клотільдою, спогади ніжні й разом чуттєві. Він пригадував її жарти, вигадки, їхні походеньки. І приказував собі: «Вона таки справді дуже мила. Конче піду до неї завтра».

Другого дня, поснідавши, він справді подався на вулицю де Верней. Та сама покоївка відчинила йому двері й спитала фамільярно, як звичайно прислуга в міщанських домах:

— Як ся маєте, пане?

Він відповів:

— Гаразд, голубко.

Він зайшов до вітальні, де чиясь невправна рука грала гами на піано. Це була Лоріна. Він гадав, що вона зараз кинеться йому на шию. Вона поважно підвелася, церемонно привіталась, як доросла, й гордовито вийшла.

Вона поводилася як ображена жінка, аж він здивувався. Ввійшла мати. Він поцілував їй руку.

— Як часто я вас згадував, — сказав він.

— Я теж, — сказала вона.

Вони сіли. Посміхались, дивились одне одному в вічі, обом хотілося поцілуватись.

— Моя маленька, люба Кло, я люблю вас.

— І я теж.

— Так… так… ти на мене не дуже гніваєшся?

— Так і ні… Мені було болісно, але я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала сама собі: «Чи ба, він колись до мене вернеться».

— Я не зважувався прийти; думав — як же мене зустрінуть? Не зважувався, але страшенно хотів. До речі, що з Лоріною? Вона зі мною ледве привіталась і гнівно вийшла.

— Не знаю. Але їй не можна про тебе й нагадувати, відколи ти одружився. Мені справді здається, що вона ревнує.

— Та що ти!

— Так, любий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а називає паном Форестьє.

Дю Руа почервонів, потім схилився до молодої жінки:

— Дай твої губки.

Вона вволила його бажання.

— Де ми можемо побачитись? — сказав він.

— Та на Константинопольській вулиці.

— А! Так помешкання не найнято?

— Ні… Я зберегла його!

— Ти зберегла?

— Так, я думала, що ти таки вернешся.

Горді радощі зайнялись йому в грудях. Так, вона любила його справжньою, постійною, глибокою любов’ю! Він шепнув:

— Божествлю тебе.

Потім спитав:

— Як ся має твій чоловік?

— Дуже добре. Він пробув тут місяць і позавчора поїхав.

Дю Руа не втримався від сміху: