Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.

Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.

Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:

- Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.

Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.

- Хочете, покажу наш острів? - запитав він.

І не без гордощів додав: - Мене тут усі знають!

І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:

- О, наш Манюня заявився!

Або:

- Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?

- Це вони так жартують, - посміхаючись, пояснив Демко товаришам.

А коли вони лишилися самі, попрохав: - Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?

- Це ти про Дурну Силу? - уточнив Грицик.

- Еге ж. Розумієте, дурна сила - вона і є дурна. А от Манюня - це зовсім інше.

- Чому ж інше?

- А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.

Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.

- Ми його з дідом для наших збудували, - гордо повідомив Демко Манюня. - Так і назвали - воронівський курінь.

Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.

- Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, - сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. - Навіщо такий великий?

- Це тільки напочатку так здається, що завеликий, - відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. - А потім буде замалим. Так дідо казали.

- І добре, що великий, - сказав Санько й осідлав третій оберемок. - Нам більше місця буде.

Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.

- Як твої? - витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. - Вміють тримати шаблю?

- Та ніби вміють, - відказав Швайка. - Принаймні, задніх пасти не будуть.

- Це добре, - сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: - Ану, хто наступний?

Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.

- Що ж ти, друже? - розчаровано сказав Вирвизуб. - Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.

- Та це я знаю, - знітився невмійко і підібрав шаблю. - От тільки ще махати нею не навчився.

- Це ж чому? - запитав Вирвизуб. - І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?

- Та… - ще більше знітився невмійко. - Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.

- А вила ж чому не прихопив з собою?

- Ге… та який же козак з вилами? - розтяг у посмішці вуста невмійко.

Якусь мить Вирвизуб роздумував.

- Коли так, то підеш спочатку кашу варити, - нарешті вирішив він. - І поки не навчишся тримати в руках шаблю - від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.

- Тоді я краще знову за вила візьмуся…

- Е, ні,- пирхнув Вирвизуб. - Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.

До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.

- Ну вас к бісу, - казав він. - Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.

І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.

- Цей підійде, - казав він. - Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель - частий, іскристий.

- Підійде, - виносив свій черговий присуд дід Кібчик. - А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.

Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.

І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.

- Дозвольте ще трохи, діду, - сказав він. - Я здібний, швидко навчуся.

- Ні, - втрутився Вирвизуб. - Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.

- Не мало, - заперечив Швайка. - То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.

- У мене ще ніхто не вибивав, - образився Вирвизуб. - Зроду такого не було.

- Не було, то буде, - посміхнувся незнайомець.

- Це ти мені таке кажеш? - спаленів Вирвизуб. - Мені? Ану, тримайся, вражий сину!

Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії - і знову налітали, наче коршуни.

Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.

- Тю на вас! - лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. - Вискочив, як курка з-під собачої валки!

- Щось ми й справді, друже, загралися, - схаменувся Вирвизуб. - Як тебе звати?

- Охрім, - відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.

- А звідкіля прибився?

Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:

- Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?

- Чув. Міцний ніби дядько. А ти що - від нього втік?

- Навпаки, благословив він мене, - відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. - А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.

Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.

- Отже, й пани з нами, - сказав він. - Шкода лише, що мало їх. Стій,