Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

владиці, але той одне каже: не руш! Він ще більше боїться за мене. Я боюсь, щоб мої діточки не лишились сиротами, а він — своїх синів…

— Чого йому боятися синів?

— Кажуть, ніби ті окрадають церковну казну, поки владика постить і молиться. Ех, прийшла наша церква в упадок! Москва з ляхами свариться, а ми мусимо терпіти.

І я розповів йому, як самозванець переходив з однієї віри в іншу: від православних до соцініан, а відтак до римокатоликів, а потім знову до православної віри повернувся. Не те, що б я вважав се гріхом, ні, я до подібних речей ставився спокійно, але ненавидів політику, бо вона звела зі світу Купця з Перемишля. Та про нього хтозна чи вже хтось тут пам’ятає.

На те єгомость зауважив, що чув, ніби самозваний царевич закладав з нечистою силою і завдяки їй рік втримався на московському престолі.І чи правда, що Мнішки, батько з синами, і донька Маринка, були опирами. Я лиш розвів руками:

- Їх уже нема на сім світі, отче.

Хоча насправді не був у цьому впевнений. Бачив хіба, як вмерла Маринка. У тюрмі.

— Що ж насправді було? — ожив, було вже заколисаний розповіддю, Олексій Іванович.

…Надворі світало і голосно щебетали птахи. До воріт підійшли Купець з Добромиля і Антось. Тільки якби нагодився хтось цієї світанкової пори, то побачив би самого Антося. Купець існував лише у свідомості добромильського жебрака.

— Сядь тутка, Антосю, й чекай. Се- твій день. Ми ще стрінемось!

Не перший раз Антосю доводилось чекати, і він покірно сів на лаву під брамою. Чорна кирея на його плечах стала галкою, крикнула щось і полетіла в Діл, де на схилі трактор тягнув за собою сівалку, і за ним волоклася ціла хмара птахів, збираючи зерно.

— Хмара, — сказав уголос жебрак й повернув голову до Сліпої гори, на якій стриміли понищені мури Високого Замку панів Гербуртів. — Як сяде чорна хмара на Сліпу гору, я мушу бігти до пана Слуги з Добромиля.

Проте ніхто йому не відізвався.

«Був би я опирем, — подумав Антось, — то теж би зміг би витерпіти біль і муки, і не мерз би так.» Він притулився до муру, що був шорсткий і, здавалось, теплий. На нього найшло якесь отупіння. Ледве пригадував собі, про що говорив з Купцем з Добромиля, а, може, й не говорив? Хіба посмів би щось розказувати Самому? Мав таке відчуття, ніби прокинувся в зовсім іншому місці.

…Слуга з Добромиля замовк, прислухаючись до чогось, ак тоді зітхнув:

— Не думав, що так боляче переживатиму цю втрату. Усе в Добромилі нагадувало мені про Купця з Перемишля…

Добромиль, 1604 рік

— Не пам’ятаю, як скотився я у Діл, навіть для мене се було незвично. У задній кімнаті корчми лежало обезглавлене тіло купця. А в грудях стримів свіжотесаний кіл. Був із правого, а не лівого боку, де серце, з чого я зрозумів, що Купця з Перемишля вбив дхампір. Але котрий з них? Маю на увазі трьох Мнішків і самозваного царевича. Жодної хвилини я не вірив, що він справжній. Я гукнув корчмаря і вхопив його за комір:

— Кричи на гвалт! Бо не знаю, що з тобою зроблю.

Я відчував, що той чоловік невинний, що збродня сталася без його участі.Кричати гвалт — се був такий звичай. Той, хто перший побачив, або в його домі сталося вбивство, мусив вийти коло ратуші й оголосити про це чотири рази, щоб відвести від себе підозру. Та корчмар вперся:

— Не можу1 Бігме, не можу!

— То будеш винен у вбивстві.Ти пропав, чоловіче!

Він побілів і почав трястися. Мені стало його шкода, і я мовив лагідніше:

— Послухай мене, Петре. Оголоси, а тоді втікай до Перемишля. Там сховаєшся в домі купця. Тобі дадуть грошей, щоб виїхав якнайдалі, перемінивши свій образ.

— А жінка, діти?

- Їм нічого не буде. Я про се подбаю. Якщо просто втікнеш, скажуть, що ти вбив. Хіба не знаєш нашого закону?

Щойно в Замку я говорив про писані й неписані закони, а тут вони збіглися докупи.

— А, може…тіло сховати?

Мені стало гидко.

— Ти що не знаєш, дурню, що брехня — як полова, спливає у воді? Скажи, що у твоїй корчмі замордували Купця з Перемишля.

Я думав, що правди не приховаєш. Такий тяжкий злочин викличе обурення в добромильській громаді, й відверне частину поряднішої шляхти від Мнішків і самозванця. Та я погано знав шляхту.І Мнішків… Корчмар Петро був із тутешніх, і як казали про тих, хто доробився статку, мав антипка на стриху. Однак вберегти чоловіку життя чи огородити його від чужої заздрості, ця маленька істота не потрафить.І рано чи пізно, господар його зазнає кари за те, що задля грошей віддав душу на поталу нечистій силі.Та й антипко — дух домовий, мусить мешкати під власним дахом, чого не знав лже-царевич. Не слід забувати, що той, хто виносив антипка під пахою дев’ять неділь, разом з ним віддав покупцеві й свої негаразди.

— А як щодо кохання? — спитав Олексій Іванович. — Лжедмитрій хотів, щоб Марина в нім закохалася.

— Е, пане докторе, — посміхнувся Слуга, — ви живете у світі, де партійний квиток дорожчий за гроші, і не знаєте, що у ті часи за гроші можна було купити все, в тім числі й кохання прекрасної панни. Не тієї панни хотів самозванець, а іншої.Вам задурили голову романтичною історією. На той час самозванець уже підписав контракт зі старим Мнішком, і Марина була його. Він присягнув з нею оженитись. А присяга навряд чи збільшує кохання.

— Що, була інша дівчина?

— Еге ж, і звалась вона Московія. Тільки навряд антипко, виплеканий бусовицьким хлопом, поміг би завоювати сю кралю. Мнішки займались магією, і, либонь, підказали самозванцю цю ідею, щоб потім мати змогу звинуватити його в чарах, якщо не отримають усього. Треба знати, пане докторе, людську натуру, а натура самозванця була вщент зіпсута гординею й ницою хитрістю. Він мав усіх за ніщо, як кожен, хто прагне ощасливити людськість. Але слухайте, що було далі.

Я вивів Петра надвір. Саме заходило сонце, криваве сонце того нещасливого дня. Люди трохи розійшлися, але багато хто ночував на торговиці просто неба. Гамір трохи стих. Корчмар вийшов перед ратушу, де було місце для оглашення, невисокий поміст. Ніхто не звернув на нього уваги. Я залишився стояти внизу. Чомусь згадав Мирона, писаря Многогрішного, й подумав, що чоловік опиняється часом у такій ситуації, коли ніхто йому не може допомогти, тільки він сам.