Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

— на голову вищий за Лідку. І в нього була дівчинка, з якою вони зворушливо, по-шкільному, дружили.

— Гаразд, — сказав брат, перебиваючи затягнуту паузу. — Ходімо чай пити.

На кухні було тісно. Лідка давно забула, що таке справжня, задушлива, з гострими ліктями тиснява. Яна, що наступного року мала закінчувати ліцей, похмуро купала ложку в охололому супі; на круглому Яниному обличчі не було й сліду косметики. На уроки з косметикою не пускали — навіть старшокласниць.

Саня, сильно роздобріла за останні роки, мила посуд. На Лідчине вітання ледве відповіла; Саня справедливо вважала, що родичка, яка так високо злетіла, мало дбає про сім’ю. Неможливо ж тулитися двома сім’ями у двох маленьких кімнатах!

Мама щось смажила й одночасно варила. На всю кухню стояло тріскотіння смальцю і запах смаженої цибулі; слідом за незворушним Пашею Лідка прослизнула у вузьку щілину між холодильником і Яниною круглою спиною, залізла в проміжок між столом і підвіконням і всілась на крихітний триногий табурет.

— Цивільник задовбав, — сказала Яна ображеним басом. — Факультатив щосуботи, причому ходити обов’язково. Щосуботи, прикинь, ма!

— Ну й походиш, — відгукнулась Саня, гримаючи посудом. — Усе краще навчатись, ніж байдики бити.

Яна надулась, як святкова кулька:

— Якби нормальні заняття! Математика там… А то маршрути зубрити ці довбані та по лінії перешкод бігати!

Яна раптом трагічно знизила голос:

— Уявляєш… У нас в однієї дівчини дні були, ну, бігати не можна. Вона йому й каже — я сьогодні лінію не побіжу… А він їй знаєш що каже? Мрига, каже, не спитає, є в тебе дні чи ні. Штани підтягни — і вперед… Ну уявляєш?

— Яно, — сказала мама від плити. — Тут же чоловіки…

Паша зареготав. Яна зміряла його зневажливим поглядом:

— Що, цей? Який він чоловік, жодного кросу до кінця не добіг! Фізкультурник так і сказав — передай його мамі, що буде двійка в чверті, а коли до нього дістанеться ЦО — буде просто котлета з мізками…

— Фу, — сказала Саня, витираючи мокрі червоні руки. — Не кажи дурниць… Поїла? За уроки!

Яна підвелась, скривила губи і лебедем випливла з кухні.

— Тепер уже квартиру не купимо, — сказала Саня, звертаючись ніби до вішалки для рушників. — А отримати за чергою — так до самої мриги не достоїмось… Хоч би він згорів, цей будинок, абощо. За страховкою отримали б, мабуть, кращі квартири…

— Притримай язика, — стомлено сказала мама.

— Я житло не розподіляю, — сказала Лідка, відсьорбуючи чай. — Районний житловий комітет, Новий спуск, сім, години прийому з восьмої до вісімнадцятої. Жодних привілеїв. Ворота відчинені для всіх.

Саня зітхнула й вийшла слідом за Яною.

— Ти б усе-таки поговорила… — невпевнено почала мама.

— З ким? — звела брови Лідка.

Мама опустила плечі. Вона постаріла, якось відразу, стрибком, перетворилась із дами середнього віку на літню, не дуже чепурну жінку.

— З Ігорем… Я, правда, не знаю, які у вас тепер стосунки…

Лідка зітхнула.

Вона всіляко приховувала від родичів зміни у своєму статусі. До іншої квартири переїхала — мені там зручніше. Так, усе гаразд, але Ігор дуже заклопотаний, ми з ним бачимось лише на вихідних. Так, і у фонді все гаразд, робота як робота…

— Ігор… Ігор спустить мене зі сходів! Якщо дізнається, що головний борець із привілеями робить винятки для… скажімо, родичів… Добре, що він не дізнався про цю історію з Пашком, а то зателефонував би до ліцею, щоб виганяли! Навмисне, аби підкреслити відсутність будь-яких…

Задзеленчав вхідний дзвоник. І ще раз, довго, вимогливо. Мама здригнулась:

— Хто ще?

У вітальні почувся спершу звук відмикання дверей, потім густий чоловічий голос:

— Доброго дня, райвідділ міліції, перевірка документів. Будь ласка, паспорти…

Хвилин п’ять прокурений дядько у формі звіряв обличчя мами, Сані, Лідки з їхніми фотографіями на документах. Зажадав свідоцтва про народження Яни і Паші, звірив дані про місце навчання, спитав, де перебувають прописані також тут тато і Тимур. Задоволено кивнув, перепросив, попрощався.

— Заколупали, — сказала Яна. — 3 цими перевірками… у нас одна дівка квиточок у трамваї не взяла, так спіймали контролери, відвели у відділок, і вона потім цілий день тротуари підмітала. Іще скаргу в ліцей надряпали…

— Серйозно? — спитала Лідка.

Яна задерла носа:

— Це ви, тьотю Лідо, у своєму фонді сидите і від життя відстали. А от спробуйте в автобус сісти без квитка!

— І правильно, — несподівано агресивно проголосила Саня. — Закрутили гайки, і слава Богу. В минулому циклі в цей час уже не можна було затемна вулицями ходити… А тепер хоч усю ніч гуляй, аби паспорт був при собі.

— Так, усю ніч, — саркастично пробурмотів Паша. — Вовчика з першого поверху на вулиці спіймали в п’ять хвилин на одинадцяту, він із дня народження йшов! Усю ніч просидів у відділку. Іще батьків викликали… не можна, бач, пацанам після десятої! Навіть на п’ять хвилин не можна!

— І правильно, — так само агресивно відгукнулась Саня. — Тому й порядок.

— Ой, — сказала мама, дивлячись на Пашу. — А ти позавчора о пів на одинадцяту прийшов від Оленки…

— Так, — самовдоволено повідомив Лідчин брат. — І в патруль потрапив! Тільки я їх здалеку побачив, а тут тітонька йшла, я й кажу — скажіть, що я з вами… Вона мені свій пакет дала, так ті, з патруля, навіть не спитали! Я тітоньці потім шоколадку подарував…

— Ой, Павлику, — похмуро сказала мама. — Не треба, будь ласка. Досить із мене.

І з мене досить, подумала Лідка.

— Ну, я піду, — вона подивилась на годинника й підвелась. — Зателефоную ввечері, гаразд, ма?

— Ти так рідко заходиш, — сказала мама, дивлячись убік. — І відразу утікаєш…

Лідка розвела руками:

— Ну що вдієш… У суботу прийду обов’язково. Ну, бувай?

Паша вийшов проводжати її на сходи. Вона взяла його за комір, притягла до себе:

— Це дуже серйозно. Коли що — не намагайтесь відмазатись моїм іменем, бо вийде навпаки. Показово, навмисне навпаки, щоб довести, що привілеїв немає ні для кого… Якщо Саня попреться з моїм іменем у житлокомітет — зменшать удвічі страховку. Якщо знову вляпаєшся ти… можуть і на облік поставити, показово. Щоб більше не хотілось. Ти мене зрозумів?

Паша стиснув губи. Похмуро кивнув.

Вона вирішила не ловити таксі й поїхала додому громадським транспортом. І увійшовши в автобус, перш за все закомпостувала квиток.

* * *

«…напередодні великих потрясінь. Злочинність, звичну для кризового часу, що з циклу в цикл мучила і розкладала народ, подолано на вісімдесят відсотків. Проведено масштабні операції з виявлення та ліквідації торгівлі наркотиками, спекуляції всіх видів, проституції. Наше майбутнє, що його наближував своїми роботами Андрій Зарудний, щодня