Крістіні Нестлінгер - Маргаритко, моя квітко

Кілька хвилин панувала тиша. Потім Гансик промовив:

– Здається, мені вже краще. Маргарита обернулася.

– Що значить «здається»? То ти можеш іти чи ні? Не дивися на мене так тупо! Спробуй!

Гансик зробив вигляд, ніби хоче підвестися з долівки й ніби це коштує йому неймовірних зусиль.

– Не вдавай із себе хворого, ти, тепле масло! – крикнула Маргарита. – Тобі нічого не бракує! Ну! Вставай!

Гора ковдр і справді підвелася. Гансик був у вертикальному положенні, наскільки можна говорити про вертикальне положення щодо кулі.

Маргарита констатувала, що після тринадцяти хвилин минули ще п'ять. З Гінцелем щось сталося! «Може, він уже не повернеться? – подумала вона. – Я мушу давати собі раду сама!»

– Ну, то ходи, – Маргарита стягнула з Гансика ковдру, схопила його за лікоть і підштовхнула до дверей.

– Там темно, хоч око вибери! – сказав Гансик.

– Ну то й що? – спитала Маргарита.

– Я зашпортаюся, – сказав Гансик.

– Нічого не вдієш, – сказала Маргарита.

– Над диваном висить ліхтарик, – сказав Гансик. Маргарита зітхнула, зняла з гачка ліхтарик, увімкнула його й

узяла червоний рюкзак, доволі важкий. Вона саме хотіла повернути вимикач, коли почула голоси і, визирнувши з дверей будиночка, побачила, що в сад, присвічуючи собі дорогу ліхтариком, швидким кроком заходять тато й Гінцель.

Вони наблизились, і слабкий промінь ліхтарика освітив Гансика. Гансик стояв із опущеною головою.

Гінцель перший підійшов до Маргарити.

– Я чекав на твого тата біля ресторану, – сказав він, – бо він сам не знайшов би сюди дорогу!

– А мені сказали, що він не може йти, – озвався тато.

– Він передумав, – сказала Маргарита.

– Дуже мило з його боку, – сказав тато. – Тож рушаймо! Чи хтось ще хоче лишитися тут?

Тато з ліхтариком попереду, за ним Гансик і ззаду Гінцель із Маргаритою, тягнучи вдвох червоний рюкзак, вийшли з саду і попрямували стежкою нагору до дороги. Гансик, незважаючи на світло ліхтарика, кілька разів шпортався.

Угорі на вулиці стояв припаркований «Ровер» із увімкненими фарами. Тато навіть не замкнув машину. Гінцель відчинив дверцята і запхав Гансика всередину. Гансик гепнувся на заднє сидіння і перекинувся.

– Не прикидайся мертвим, старий, – сказав Гінцель, підняв його і присів поряд із ним.

Маргарита сіла спереду біля тата. «Ровер» рушив. Дуже повільно. ~ Дай мені, будь ласка, цигарку, – попросив тато. Маргарита витягнула з бардачка цигарки і натиснула кнопку електричної запальнички.

– Поїдете зі мною, – спитав тато, – чи залишите мене з цим нещастям самого?

– Звичайно, ми поїдемо з тобою, – сказала Маргарита і трішки потішилася, що тато у своєму душевному сум'ятті нічого не мав проти Гінцелевого товариства.

Розділ 9,

у якому ця історія закінчується, а в родинному житті Закмаєрів натомість починається новий період

Після доволі мовчазної поїздки додому та незвичної транспортної акції (Гансик знову прикинувся мертвим і відмовлявся йти сходами, тож довелося його нести) Гінцель і Маргарита затягнули хлопця до вітальні й посадовили на диван. Маргарита пішла до кухні варити каву. Вона почула, як тато сказав:

– Ну, Гансику, а тепер будь такий ласкавий і поясни мені все! Бо я здурію! Те, що мені розповів Гінцель, не може бути правдою! Не може бути, щоби мій син чатував в автобусах на якихось «жертв», писав листи з погрозами і шпигував, чи не має хтось двох коханок! Неможливо! Не сиди тут переді мною, як Будда зі сала! Скажи, врешті-решт, що ти не є таким підлим паскудою!

Маргарита сумно втупилась у кавовий фільтр, спостерігаючи, як стікає коричнева рідина, і думала: «Боже милостивий! Це ж казна-що! Як Гансик має зізнатися, якщо тато запевняє, що його синочок не здатний ніколи у світі зробити щось настільки погане, бо це надто жахливо?»

Маргарита відвела погляд від коричневої маси у фільтрі, зітхнула, зайшла з похиленою головою до вітальні, підвела очі і промовила:

– Тату! Те, що він робив це, доведено чорним по білому, тобі не треба більше питати! Облиш!

Тато припалив цигарку. «Це вже десята, відколи ми пішли з дачі», – подумала Маргарита.

Тато затягнувся й уважно подивився на Гансика. Маргариті не сподобався татів погляд. Вона не побачила в ньому ні симпатії, ні приязні, ні бодай спроби щось зрозуміти. «Зараз у нього таке почуття, як було у мене в хатинці, – подумала Маргарита. – Гансик видається йому чужим, тато не хоче мати з ним нічого спільного!»

Гінцель сказав:

– Я думаю, пане Закмаєре, Гансикові це не видається аж таким підлим. Він дивиться на це інакше!

Маргарита помітила, як Гансик недовірливо зиркнув з-під лоба на Гінцеля.

Тато відхилився, склав руки на животі й випростав ноги. Він виглядав, як людина, котра вмощується подрімати в поїзді під час довгої подорожі.

– Як не крути, – пробурмотів тато, -аяне можу збагнути, як саме на це дивиться Гансик! І що робити далі, мені теж не зрозуміло!

– Треба поговорити з тим чоловіком із молочарні, – сказав Гінцель.

– З яким чоловіком? – спитав тато.

– З тим, котрий злапав Гансика на гарячому, – сказала Маргарита. '

– З'ясувати, чи справді він ходив у поліцію, – сказав Гінцель.

– Це мене хвилює найменше, – сказав тато. Він підняв одну руку і зробив нею невпевнений рух. – Що мене обходить поліція? Гансикові ж іще немає чотирнадцяти. Йому нічого не зроблять. І крім того, якби той тип написав на нього скаргу, поліція вже давно була би тут!

Гансик підняв голову. Проблиск зацікавлення з'явився на його обличчі. Маргарита зрозуміла, що є шанс змусити брата заговорити.

– Що він сказав, той Бремзенштаєр? – спитала вона.

– Він узагалі казав, що піде в поліцію? – уточнив Гінцель.

– Він почав сваритися, – пробурмотів Гансик, – і хотів мене вдарити. А я втік!

– Він побіг за тобою? – Маргариті не вірилося, що Гансикові вдалося від когось урятуватися втечею.

– Він пішов у кнайпу, – сказав Гансик. Тато скрикнув:

– Та облиште ці дурниці! Він навіть не розбив шибу. Поліції на це начхати!

– Але листи з погрозами їх зацікавлять, – сказав Гінцель.

– Про них не знає жодна людина в місті, – сказав тато. А тоді знову повторив, що це все – не проблема. Максимум кілька неприємностей, із якими він легко впорається, та й то – в найгіршому разі.

– Моя біда в тому, що в мене такий син!

Тато не встиг змалювати свою біду детальніше, бо хтось подзвонив у двері. Маргарита побігла відчиняти. То