Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?

Фельдфебель зневажливо махнув рукою. У його фіолетово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.

— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?

— Ні.

— Отож-бо, — зітхнув фельдфебель.

Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мут-цига. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. У нього раптом виникло якесь забобонне почуття, ідо цим людяним учинком він зможе задобрити долю.

Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені й ті, яких щойно прооперували й вони не могли ще вставати з ліжка; у разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними й тому поклали їх вище. Підчас тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками й так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.

— Ти? — здивувався Мутциг, побачивши Гребера. — Ніколи б не подумав, що прийдеш.

— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.

— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був із ним в Африці?

— Був.

Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.

— Ернсте, — сказав він, — а що з тобою?

Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.

— Нічого, — відповів Гребер.

Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.

— Відпустка, — пояснив Гребер ніяково. Він почувався майже винним у тому, що був здоровий.

— Я думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив безстрокову відпустку.

— Мене заштопали, а потім послали в Росію.

— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали в полон. їх так і не вдалося вивезти літаками. — Штокман помахав куксою. — Якщо це-о можна назвати щастям.

Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.

— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.

Гребер побачив, що в нього немає обох ніг. Вони були ампутовані дуже високо. На правій руці в чоловіка бракувало двох пальців, не мав він і вій. Повіки недавно затяглися шкірою, вона була червона й блискуча. Очевидно, чоловік обгорів.

— Грайте собі далі, — сказав Гребер. — Я маю час.

— Ще одне коло, — пояснив Штокман. — Ми скоро закінчимо.

Гребер присів біля Мутцига на підвіконні.

— Не ображайся на Арнольда, — прошепотів Мутциг. — У нього сьогодні важкий день.

— Це той, що посередині?

— Так. Учора сюди приходила його дружина. А після цього в нього завжди важко на душі.

— Що ти там базікаєш? — гукнув Арнольд.

— Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?

Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.

— А загалом у нас тут дуже пристойно, — сказав Мутциг. — Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муляром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.

Штокман кинув карти на стіл:

— Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!

Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.

— Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще: не мати руки чи ноги, — сказав Мутциг. — Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!

— Це не так важливо. Головне, що ти живий!

— Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.

— Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.

— Я не про це, — відповів Мутциг, — я маю на увазі не роботу.

— Ми повинні виграти війну! — раптом голосно заявив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. — Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. — Він неприязно стрельнув очима в бік Гребера. — Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.

Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.

Арнольд грав далі.

— Як ти гадаєш, Ернсте? — спитав Мутциг по хвилі. — У Мюн-стері в мене була дівчина, ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений у ногу. Я їй про це ще нічого не писав.

— Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.

— Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.

— Мене аж нудить від ваших балачок, — промовив раптом до Мутцига один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. — Випийте й будьте чоловіками!

Штокман засміявся.

— Чого ти смієшся? — запитав Арнольд.

— Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. На що перетворилися б тоді всі наші клопоти?

Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», — мимоволі подумав він.

— А де наша зенітна артилерія? — обурився Арнольд. — Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.

— На фронті теж.

— Що?

Гребер зрозумів, що зробив помилку.

— На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї, — сказав він. — Кажуть, це справжнє чудо.

Арнольд витріщив на нього очі:

— Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в паршивому візку й продавати сірники, як після Першої світової? Ми маємо права! їх нам обіцяв фюрер!

Він розлючено кинув карти на стіл.

— Увімкни радіо, — звернувся уболівальник до Мутцига. — Музику!

Мутциг крутнув ручку. Злива тріскучих слів вдарила з радіоприймача. Він крутнув далі.

— Залиш попередню хвилю, — гукнув роздратовано Арнольд.

— Навіщо? Це всього-на-всього балачки.

— Залиш, кажу тобі! Це партійна промова. Якби їх слухали всі, справи йшли б значно краще.

Мутциг зітхнув і повернув ручку назад. У кімнаті знов залунав голос крикуна. Арнольд слухав, зціпивши зуби. Штокман щось на мигах показав Греберу і стенув плечима. Гребер підійшов до нього.

— Бувай здоров, Штокмане, — прошепотів він. — Мені час іти.

— Є веселіші справи, еге ж?

— Та ні. Але мені вже час.

Гребер рушив до виходу. Його супроводжували погляди поранених. Йому здавалося, ніби він