Олена Печорна - Фортеця для серця

але негайно постукала, зайшла й спиталася в господині, чи не бере вона пожильців.

— Таж лише вчора виїхала дівчина. Заміж вийшла. А я ще не встигла оголошення дати. Тобі, може, сусіди підказали?

Леся всміхнулася:

— Ні. Він, — і показала на будинок.

Жінка не здивувалася. Зовсім. І пустила у своє життя, напоївши смачнючим чаєм. Це була обов’язкова традиція, щоденний ритуал, до якого долучалися найближчі й абсолютно випадкові гості. Однак Леся не була випадковою. Будинок же її обрав, а тітка Віра опиратися не стала, ба більше, прийняла дівчину як рідну. Показала, де що лежить, не крилася ні з чим, частувала останнім шматком хліба, бо ж своя. Після двох тижнів проживання вперше запитала про батьків, обережно так, неначе мінним полем ішла. Спитала, а сама очі вбік відвела. Ніби наперед відповідь знала. Леся ховати правди не стала.

— Я сама… з бабцею живу.

Тітка кивнула:

— Сама…

— Та нічого. Правда. Я звикла.

Жінка чомусь посіріла.

— Певно. Ану ж я тобі чайку суничного заварю, га?

— Спасибі.

Так і повелося. Тітка Віра добре зналася на дрібницях заварювання чаю, сама готувала суміші й навіть трошки чаклувала.

От і тепер із відчиненого вікна кухні в сад виповзав аромат трав, квітів і, хоч як дивно, фруктів. Леся всміхнулася. У неї вже виробилася приємна залежність. Страшенно хотілося скуштувати новий шедевр. Дівчина нахилила голову, облишила малюнок і ще раз перечитала есемеску.

Телефон у неї з’явився нещодавно — новенька біла «Нокія». Білий колір обрала, щоб був схожий на чистий аркуш паперу. Власне, одногрупники давно мали мобільники й безперешкодно телефонували батькам і друзям. Леся ж спостерігала збоку й нишком щиро заздрила. Добре було б купити. Але одного замало — треба одразу два. Собі й бабусі, щоб дзвонити до старенької будь-звідки й будь-коли, а не домовлятися про певний час і стрімголов бігти на пошту або витрачатися на телефонну картку, з якої хвилини на розмови спливають швидше, аніж сам час.

Бабуся ж чекала на ті дзвінки, що мала дитина. Їй треба було чути онуччин голос. І нехай розповідає про оте своє малювання, нехай. Аби говорила до неї… аби… Старенька йшла через три двори до Руденків, просилася до хати, всідалася в кутку й чекала, як мишка, дихати боялася, щоб не завадити, щоб часом не вигнали. Адже рівно о восьмій дзвонитиме її студенточка, її дівчинка, її Леся.

— І ото не важко вам по такому снігу лізти?..

Чи:

— Спека яка, душа вилазить! Ви б, тітко Зоє, серце поберегли, удома полежали. Тиск же стрибає.

Але бабця Зоя чемненько всміхалася й завжди відповідала те саме:

— Тутечки недалечко. Та й розмови — п’ять хвилин, а мені… спокійніше.

Стареньку жаліли, дозволяли приходити щодня, навіть коли й не до дзвінків було. Зрештою Леся назбирала потрібну суму десь за рік, відкладаючи частину стипендії. Дівчина тішилася, проте розуміла, що на другий телефон доведеться заощаджувати стільки ж, а тут… Тітка Дуся здійснила мрію і якось на вихідних урочисто вручила стосик банкнот, перев’язаних кольоровою стрічкою. Як їй вдалося з бібліотекарської платні приощадити таку суму, знала, мабуть, лише вона сама. Зате тітка була по-справжньому щаслива, милуючись тим, як Леся вистрибувала довкола найрідніших людей танець папуасів Нової Гвінеї, хоч і ті, мабуть, так високо підстрибувати були негодні.

Мобільний зв’язок полегшив спілкування. Тепер Леся щовечора телефонувала додому, а по той бік зв’язку на неї чекали тітка й бабця. До речі, бабцю довелося довго й терпляче навчати, яку клавішу й коли треба тиснути, але зрештою старенька так-сяк опанувала таємничий апарат. А що раділа, то й слів не добереш!

— Теперечки, коли схочу, онучці можу подзвонити. А вона відповідає скрізь. Чи в університеті, чи в бібліотеці, чи містом гуляє. Ото так штукенція!

І ось, будь ласка, таємнича есемеска. Номер незнайомий, а текст… Леся губиться. Здається, що хтось заплів слова в мереживо, ниточка до ниточки, вічко до вічка. Дівчина сумнівається, чи варто відповідати. Та й що писати?

Скрипнула вхідна хвіртка — і з’явилася Віка. Вона часто прибігала до подружки саме сюди. Мабуть, відпочивала від гамірного гуртожитку (хоч жити там було куди дешевше). А ще пила чай. Авжеж. Відмовитися не могла, нехай би за це мільйон обіцяли. Сьогодні говоруха була напрочуд мовчазна й похмура, схожа на грозову хмару, і не одну. У ній боролося стільки стихій одночасно, що навіть збоку спостерігати було боляче. Руки тремтять. Очі вологі. Навіть тітка Віра помітила:

— Ти часом не захворіла, Віко?

Мотнула головою, що ні, а сама сичем сидить, ковтає глухі сльози. Леся довго не наважувалася заговорити. Усе чекала, а потім раптом згадала про загадкову есемеску. Подруга якось відсторонено взяла телефон, але за мить знайомі бісики застрибали в карих оченятах.

— І хто це?

— Я не знаю.

— Ти відповідала?

— Ні. А що писати?

— Ну, не знаю. «Хто ти такий?»

Леся замислилася.

— Навряд чи відповість.

— Чому?

— Якби хотів, то підписався б одразу.

— Дивно.

— Угу.

— А в тебе залицяльник є? Хоч такий-сякий?..

— Ні.

— Нудно ти живеш.

— І не кажи. На вас із Любою гляну — і найменше бажання закохуватися нівелюється.

— Що робить? Ні-ве… Ото мені вже вчена!

Дівчата задзвеніли сміхом. Віка одразу забула про свої проблеми, зосередивши увагу на третій подружці:

— А що Люба? Вона ж законна дружина, мама.

— Ти її очі бачила?

Віка замовкла. Справді, вони не так часто бували в будинку Люби й Миколи, але навіть ті нечисленні візити давали зрозуміти, що то пустка, а не сім’я. Федір Якович, звісно, придбав для онука новісінький будинок у райцентрі, зробив євроремонт, ще й який, аж в очах миготіло, обладнав побутовою технікою наймодніших брендів, а на честь народження правнука Артемка купив автомобіль. Живіть і життю радійте. А воно, бач, пустка.

— Бачила. Ех, Лесю, не ятри рану. Це ти на що натякаєш? Мовляв, на чужому нещасті свого щастя не збудуєш?..

— Ні. Любочка не руйнувала чужого щастя. От тільки свого не має.

— Угу. Якби не Артемко, Любка, певно, утекла б. У якусь халупку заховалася й була б щасливіша, аніж у хоромах Панських.

— А мо’, воно мине?

— Шлюб не минає, мила моя, він розвалюється, — сумно відказала Віка й додала ще сумніше: — А деякі нещасні тримаються одне одного роками. Ти скажи чому?

— Не знаю.