Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

Він одразу зателефонував Медведєву, щоб привітати його й запросити до Франції. (Думаю, зрозуміло, що давні бізнес-партнери Путіна Сільвіо Берлусконі та Ґергардт Шредер надіслали персональні листи.) Сприйняття Заходом Медведєва як демократично обраного лідера держави стало ще однією поворотною точкою. Остання перешкода на шляху довічного збереження влади Путіним була усунена. Це привітання дало сигнал, що з метою уникнення конфронтації Сполучені Штати та Європейський Союз готові підіграти будь-якому найабсурднішому фарсу.

Для російської опозиції реакція Заходу стала катастрофою. Наша коаліція з націоналістів, лівих та лібералів і так мала небагато спільного, окрім віри в силу демократії. Не маючи доступу до мас-медіа та постійно зазнаючи переслідувань, наші члени з усіх сил намагалися поширити думку про важливість її принципів. Аж раптом вільний світ дав зрозуміти, що демократія нічого не варта, що це лише прикриття для звичайного бізнесу — саме так, як завжди казали Путін і його союзники.

П’ять місяців по тому сталося те, що я потім назвав кульмінацією путінського відчуття безкарності. У серпні російські війська вторглися на територію сусідньої Грузії, щойно отримали перший натяк на виправдання своїх дій, інспірований ними ж самими в Південній Осетії. На той час Путін уже не мав жодних причин уважати, що йому може чимось загрожувати така дрібниця, як покарання сусідньої країни, очолюваної його особистим ворогом — президентом Грузії Михеїлом Саакашвілі. Путін завжди добре вмів передбачати реакцію лідерів інших держав, і тут він знову мав рацію.

Світовий порядок має певні правила, але вони переважно базуються на системі честі й нечасто зазнають перевірки. На жаль, Путін швидко засвоїв, що його жорстокі кадебістські методи будуть так само ефективні й на світовій арені. Тому насильство й повернулося знову на Кавказ, де Путін заробив свою репутацію сильної особистості, ще коли тільки вперше вийшов на російську політичну арену в 1999 році. Можливо, то був такий собі подарунок для Медведєва. Адже війна завжди корисна для створення внутрішньої репутації нового російського президента.

Справжня катастрофа, яка дозволила Путіну впевнено проливати кров за кордоном, сталася 3 березня 2008 року, наступного дня після виборів. То була дата, коли міжнародна спільнота вільних держав мала шанс увімкнути сигнал тривоги щодо путінської диктатури, шанс подати недвозначний сигнал, що демократія має значення. Проте жодної тривоги не прозвучало. Вибори виявилися не надто важливими. Важливою була реакція світу на них.

Коли збройний конфлікт між Росією та Грузією за Південну Осетію досяг апогею, я згадав про свою розмову у 2005 році в Москві з одним високопосадовцем із Євросоюзу. Росія тоді була значно більш вільною, ніж сьогодні, але путінський наступ на демократичні принципи вже набирав обертів.

«Що потрібно, — запитав я в того посадовця, — щоб Європа нарешті припинила поводитися з Путіним як із демократом? Можливо, заборона в Росії всіх опозиційних партій? Або початок розстрілів людей на вулицях?»

Він знизав плечима та відповів, що навіть у цьому разі ЄС мало що зміг би зробити, додавши, що «продовження взаємодії завжди буде найбільшим сподіванням людей як у Європі, так і в Росії». Гадаю, що громадяни Грузії та України можуть не погодитися. Вторгнення Росії в Грузію стало прямим наслідком приблизно десяти років такого поєднання безпорадності й самообману Заходу. Не покаравши Путіна за Грузію, його тим самим запросили в Україну через шість років.

У відповідь на російське вторгнення в Грузію ЄС провів свій перший екстрений саміт із часів розв’язання війни в Іраку. Це одразу відтермінувало зустрічі щодо підписання договору про партнерство з Росією, допоки Кремль не відведе свої війська на позиції, які вони займали до 7 серпня. Окрім того, на додачу до вічнозелених «глибокого занепокоєння» та «рішучого засудження»[62] заява ЄС, ще більш послаблена самовдоволеним Сільвіо Берлусконі, містила фразу: «Ми очікуємо, що Росія поводитиметься відповідально, дотримуючись усіх своїх зобов’язань». І це все! Як Путін та його наближені мільярдери й кадебісти мали б сміятися з такого невиразного формулювання.

7 травня Дмитро Медведєв за зачиненими дверима приніс присягу президента Російської Федерації. У Путіна тоді запитали, чи повісить за традицією портрет нового президента на стіні свого кабінету. Він не відповів, але в народі побутував жарт, що точно вже має один: портрет Медведєва в президентському кабінеті на фоні портрета Путіна. Згідно з російською Конституцією, головним тепер був Медведєв. Але оскільки він ніколи не подавав ознак незалежності й авторитету, можна було сміливо припустити, що Медведєву все ще потрібен дозвіл Путіна на користування президентським туалетом. Канцлер Німеччини Ангела Меркель іронічно та влучно назвала це «плавним переходом влади». Насправді ж влада просто переїхала разом із Путіним із президентського кабінету в прем’єрський.

Упродовж останніх десяти років я понад тисячу разів з’являвся в міжнародних ЗМІ, майже в усіх обговорюючи Росію й Путіна. Дуже часто продюсери різних ток-шоу заздалегідь питають, як ви хочете, щоб вас підписали на телеекрані. Іноді не питають. Я маю довге та складне резюме, тому стикався з усіма можливими варіантами в подібних ситуаціях. Це схоже на представлення, яке зазвичай роблять перед моїми лекціями під час бізнесових і політичних подій. Воно завжди доброзичливе й зазвичай улесливе, але часто містить різну помилкову інформацію про мене, отриману нашвидкуруч із пошуку в Інтернеті. Тому доволі часто після нього доводиться вносити швидкі корективи й жартувати, що мені самому завжди цікаво дізнатися про себе щось новеньке!

«Гаррі Каспаров, російський активіст руху за права людини та колишній чемпіон світу з шахів» — правда ж, не складно? А ще я голова нью-йоркського Фонду захисту прав людини та старший запрошений науковий співробітник Оксфордської школи Мартіна, де регулярно проводжу лекції й семінари. Окрім того, я дуже пишаюся тим, що є головою Шахового фонду Каспарова, неприбуткової освітньої організації, та в міру популярним автором і оратором. Але всі ці титули надто довгі, щоб писати їх на телеекрані.

Єдиний титул, який я справді не люблю, це той, що я чую доволі часто: «Гаррі Каспаров, колишній кандидат у президенти Росії». Це не лише неправильно, але й заводить слухачів зовсім не туди, куди треба. Так, «Другая Россия» та інші опозиційні групи проводили внутрішні праймеріз із метою висунення кандидата на виборах у 2008 році, і я брав у них участь. Так, ми мали персональне онлайн-голосування для відбору кандидатів, і я став одним із переможців. Так, декотрі з нас спробували зареєструватись як офіційні кандидати, і я був одним із них. Але чи справді я був кандидатом у президенти?

Коли люди з демократичних країн починають розповідати мені про