Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

не переставала. Коли їхні родинні стосунки дали тріщину, Алма пропонувала сестрі гроші, але Пруденс — як та й думала — відмовилася їх узяти.

Відвідини завжди відбувалися в прохолодній і незатишній атмосфері, і Алма завжди зітхала з полегшенням, коли вони добігали кінця. Щоразу, як вона бачила Пруденс, її гризло сумління. Хоч Алму й дратувала сестрина надмірна скромність і моральність, вона не могла погамувати в собі відчуття, що батько погано повівся під час тієї останньої зустрічі з Пруденс — чи то пак, вони з Генрі обоє повелися недобре. Той випадок виставив їх у негарному світлі: Пруденс твердо (хоч і лицемірно) стояла на боці Добра й Чесноти, тоді як Генрі всього лиш захищав своє майно й відцурався своєї названої доньки. А як же Алма? Що ж, Алма стала на бік Генрі Віттекера, принаймні так виглядало: не вступилася за сестру, зосталась у Білому Акрі після того, як Пруденс пішла геть.

Але ж вона потрібна батькові! Може, Генрі Віттекеру і бракує щедрості й милосердя, але він важлива персона і потребує її. Він не може без неї жити. Ніхто, крім неї, не може вести його справ — а справ у нього сила-силенна, і всі вони вимагають уваги. Так Алма себе переконувала.

До того ж аболіціонізм не зачіпав її за живе. Вона, цілком природно, вважала рабство огидним, але мала стільки різних клопотів, що це питання не обтяжувало її сумління кожного Божого дня. Зрештою, Алма жила за часом моху і просто не могла зосередитися на роботі — й дбати про свого батька — стежачи за найменшими порухами щоденної людської політичної драми. Так, рабство безглузде й несправедливе, і його неодмінно слід скасувати. Але ж у світі стільки всього несправедливого — бідність, тиранія, грабежі й убивства. Докладати зусиль, щоб подолати всяку несправедливість, і водночас писати змістовні книжки про американський мох і управляти справами родинної компанії, що діє по всьому світу, — просто неможливо.

Хіба не так?

І навіщо Пруденс зі шкіри пнеться, щоб виставити усіх довкола скупими нікчемами супроти неї самої, яка пожертвувала мало не всім?

— Дякую за твою доброту, — казала Пруденс щоразу, коли Алма навідувалася до них з подарунком чи кошиком з їжею, але в її словах ніколи не звучала щира вдячність і любов.

Пруденс трималася ввічливо — і холодно. Після таких візитів Алма поверталася з убогої домівки Пруденс до розкішного Білого Акру з відчуттям, що її допитали й винесли нищівний вердикт — так, наче вона постала перед суворим суддею, і той визнав її винною. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що з часом Алма почала навідувати Пруденс усе рідше й рідше — між сестрами пролягла глибока прірва.

І от тепер, коли вони поверталися екіпажем додому з Трентона, Джордж Гокс сказав Алмі, що Діксони опинилися в біді через підбурливий памфлет Артура Діксона. Тієї весни 1848 року Алма стояла біля валунів і, роблячи нотатки про ріст моху, міркувала, чи не відвідати їй знову Пруденс. Якщо її зять ризикує втратити місце в університеті, справа, вочевидь, серйозна. Але що Алма може сказати? Як може цьому зарадити? Яку допомогу запропонувати Пруденс, щоб та не відкинула її через пиху й удаване смирення?

Та, й крім того, Діксони самі заварили кашу! Хіба то не був логічний наслідок їхніх крайніх і радикальних поглядів? Які з Артура й Пруденс батьки, якщо вони наражають життя своїх шістьох дітей на небезпеку? А їхня справа була направду карколомна. Аболіціоністів частенько тягнули по землі й лупцювали — навіть у вільних північних містах! Північ не любила рабства, проте любила мир і стабільність, а противники рабства їх порушували. Розлючений натовп уже не раз нападав на негритянський сиротинець, де Пруденс безплатно навчала дітей. А борець проти рабства Елайджа Лавджой? Його вбили в Іллінойсі, а друкарські верстати, на яких він друкував памфлети й статті аболіціоністів, розтрощили й пожбурили в річку. Те ж саме могло статися тут, у Філадельфії. Пруденс і її чоловіку варто поводитися обачніше.

Алма повернулася думками до своїх замшілих каменів. Їй було що робити. За останній тиждень вона й так відстала, доки влаштовувала горопашну Ретту до божевільні доктора Ґриффона, і тепер не збиралася ще більше пасти задніх через нерозсудливу хоробрість своєї сестри. На неї чекали вимірювання — треба було їх провести.

На одному з найбільших валунів росло три колонії Dicranum. Алма спостерігала за ними двадцять шість років і недавно впевнилася в тому, що один з видів, без сумніву, рухався уперед, тоді як два інші — відступали. Алма присіла біля каменю, порівнюючи нотатки й малюнки, зроблені за більш як два десятки років. Вона геть нічого не розуміла.

Dicranum був найсокровеннішим захопленням Алми — самим осердям її любові до моху. Земля була вкрита сотнями, тисячами видів Dicranum, і кожен різновид мав свої, властиві тільки йому особливості. Алма знала про Dicranum більше за всіх на світі — і все одно цей клас не давав їй спокійно спати. Алма — яка все своє життя мізкувала над будовою і походженням — роками сушила голову над пекучими питаннями щодо цього складного класу. Звідки з’явився Dicranum? Чому він настільки різноманітний? Навіщо природа завдала собі такого клопоту й створила кожен вид на одну йоту іншим від решти? Чому одні різновиди Dicranum витриваліші за своїх родичів? Чи Dicranum споконвіку існував у такому розмаїтті, чи, може, одні види перейшли — перетворилися — на інші, тоді як предок зостався спільний?

Останнім часом наукові кола жваво обговорювали перетворення біологічних видів. Алма пильно стежила за перебігом дискусії. Про це говорили не вперше. Сорок років тому Жан Батист Ламарк із Франції заявив, мовляв, кожен вид на Землі змінився з моменту, коли його створено, через так зване «внутрішнє почуття», що закладене в організмі й спонукає його вдосконалюватися. А зовсім недавно Алма читала працю анонімного британського автора під назвою «Сліди природничої історії творення», який стверджував, що біологічні види здатні розвиватися і змінюватися. Автор не запропонував переконливого пояснення, як саме види можуть змінюватися, але наголосив на тому, що перетворення таки існує.

Такі теорії могли здійняти неабияку бучу. Припустити, що будь-яка істота може самотужки змінюватися, означало поставити під сумнів верховенство Бога. Згідно з засадами християнства, Господь створив усе живе на світі за один день, і жодне з його творінь споконвіку не змінювалося. Однак Алма дедалі сильніше переконувалася в тому, що насправді все мінялося. Вона тримала в руках взірці скам’янілого моху, геть не схожого