Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

на захід Мейплтон-авеню у бік лісистих стежок і вузьких ущелин, що лежали за містом.

——

Стю був із Ніком на електростанції, коли примчав Ґлен. Без жодного вступу він сказав:

— Матінка Ебіґейл. Вона зникла!

Нік кинув на нього різкий погляд.

— Ти про що? — спитав Стю, одночасно відводячи Ґлена вбік від команди, яка намотувала мідний дріт на зламані турбіни.

Ґлен кивнув. Він промчав п’ять миль[76] велосипедом і досі ще не віддихався.

— Я пішов до неї розповісти про вчорашнє засідання, дати їй послухати касету, якщо треба. Хотів, щоб вона знала про Тома, бо мене весь цей задум дуже турбує… те, що сказала Френні, на мене наче подіяло під ранок. Хотів раненько, бо Ральф казав, що сьогодні йдуть іще дві групи людей, і ти ж знаєш, вона любить їх зустрічати. Прийшов десь о восьмій тридцять. На стукіт вона не відповіла, то я увійшов. Гадав, що коли вона спить, то просто піду собі… але хотів пересвідчитися, чи вона… ну жива чи що… вона ж така стара все-таки.

Нік не зводив очей з губ Ґлена.

— А її там не було взагалі. Оце я знайшов на її подушці.

Він вручив їм паперову серветку. Великими, тремтячими літерами там було написано:

Зараз мені треба десь піти. Я згрішила, я гадала, що знаю Волю Божу. Моїм гріхом була ГОРДИНЯ, і Він хоче, щоб я знову шукала собі місця в Його праці.

Буду з вами, щойно на те буде Божа воля.

Еббі Фрімантл

— Бля буду! — промовив Стю. — Так що ж нам тепер робити? Ти як гадаєш, Ніку?

Нік узяв записку й перечитав її. Повернув Ґленові. Тепер у його серці зник гнів, і він був просто сумний.

— Гадаю, нам треба пересунути ці збори на сьогоднішній вечір, — сказав Ґлен.

Нік похитав головою. Дістав свій блокнот, щось написав, вирвав аркуш і дав Ґленові. Стю читав, зазираючи йому через плече.

— Чоловік мислить, а Бог радить. Матінка Е. любила цей вислів і часто до нього вдавалася. Ґлене, ти ж сам казав, що вона інакше зорієнтована: на Бога, на власну думку, на свої ілюзії чи що там іще. Що ж вдієш? Вона пішла. Ми цього не змінимо.

— Але ж будуть хвилювання… — почав Стю.

— Звичайно, будуть, — сказав Ґлен. — Ніку, може, ми хоча би сьогодні зберемо Комітет і це обговоримо?

Нік написав:

«А нащо? Навіщо проводити збори, які нічого не дадуть?»

— Ну, можна людей послати на розшуки. Вона не могла зайти далеко.

Нік двічі обвів слова: «Чоловік мислить, а Бог радить». А внизу дописав:

«А коли знайдете, то як її назад повертати будете? У кайданах, чи що?»

— Та Боже мій, ні! — вигукнув Стю. — Але ж ми не можемо допустити, щоб вона просто так блукала, Ніку! Вона собі вбила в голову, ніби прогнівила Бога. А якщо вона вирішить, що їй треба на хрін у якій-небудь пущі оселитися, як ото в Старому Заповіті?!

Нік написав:

«Я практично певен, що саме це вона й зробила».

— Ну то йди, шукай її!

Ґлен поклав долоню на руку Стю.

— Охолонь трохи, Східний Техасе. Давай краще подивимося, які з цього можна зробити висновки.

— До дідька висновки! Я не бачу ніяких висновків — не можна давати старенькій жінці блукати день і ніч, доки вона загине від переохолодження!

— А вона не проста стара жінка. Вона — матінка Ебіґейл, і тут вона за Папу Римського. Якщо Папа вирішить піти на прощу в Єрусалим, ти будеш заперечувати, якщо ти добрий католик?

— Чорт, та це ж не те саме, і ти це розумієш!

— Ні, це якраз те саме. Те саме. Принаймні в очах людей Вільної зони. Стю, ти готовий з усією певністю стверджувати, що Бог не сказав їй іти в пущу?

— Н-н-ні… але…

Нік тим часом писав і тепер показав написане Стю, і той над деякими словами подовгу замислювався. Зазвичай почерк у Ніка був ідеальний, а зараз він писав поспіхом, можливо, нетерпляче:

«Стю, це нічого не змінює, хіба що погано вплине на дух у Вільній зоні. Та я навіть і цього не певен. Люди не розбіжаться лише тому, що вона пішла. Тож це означає, що нам не треба узгоджувати наші плани з нею просто зараз. Може, це й на краще».

— Я з глузду з’їду, — сказав Стю. — Іноді ми говоримо про неї як про якусь перешкоду на дорозі, якийсь КПП. Іноді ви говорите про неї як про Папу, і вона просто не здатна на погане. Та й просто подобається вона мені, так уже вийшло. Чого ти хочеш, Нікі? Щоб восени хтось наткнувся на її тіло десь у каньйонах на захід від міста? Хочеш лишити її там, щоб вона стала… свяченою стравою для круків?

— Стю! — лагідно промовив Ґлен. — Вона сама вирішила піти.

— У-у, чорт забирай, що за фігня! — буркнув Стю.

——

До полудня новина про зникнення матінки Ебіґейл уже рознеслася всією громадою. Як прогнозував Нік, загалом це викликало печальну покору, а не тривогу. Люди відчували, що вона, напевне, пішла «вимолювати підтримку», щоб вони обрали правильний шлях на великих зборах 18 серпня.

— Я не буду блюзнити й казати, що вона Бог, — промовив Ґлен за імпровізованим обідом у парку, — але вона щось ніби офіційний представник Бога. Можна вимірювати, наскільки міцна віра в спільноті, за тим, наскільки вона слабне, коли зникає такий фізичний об’єкт.

— Розтлумач докладніше.

— Коли Мойсей розбив золотого тельця, ізраїльтяни припинили йому вклонятися. Коли повінь зруйнувала храм Ваала, то язичники вирішили, що Ваал, власне, був не таким уже й крутим божеством. А от Ісус пішов і обіцяв вернутися вже дві тисячі років тому, а люди не лише живуть за його вченням, а живуть і помирають, переконані, що він урешті прийде, і ніхто не здивується, коли так і буде. Отакі почуття у Вільній зоні до матінки Ебіґейл. Люди абсолютно певні, що вона повернеться. Ти з ними говорив?

— Умгу, — сказав Стю. — Просто не віриться. Бабця пішла невідомо куди, а всі кажуть: е-е, це вона, мабуть, на великі збори Десять Заповідей принесе на кам’яних скрижалях!

— А може, й принесе, — серйозно відказав Ґлен. — Та й не всі в такому захваті. Ральф Брентнер — той просто волосся на собі рве.

— Молодець Ральф, — він уважно подивився на Ґлена. — А ти, лисий? Що ти собі думаєш?

— Я б волів, щоб ти мене так не називав. Гідності в цьому ні на гріш. Але я тобі скажу… це якась кумедія. Дядько