Кетрін Стокетт - Прислуга

Скітер кладе руку міс Гіллі на плече, щось їй говорить. Міс Гіллі киває й утомлено їй усміхається.

За певний час міс Скітер каже їм, що їй потрібно йти. Вона прямує повз тих, хто засмагає, обходить рушники та шезлонги. Міс Ліфолт дивиться на міс Гіллі великими очима, немов боїться запитати хоча б щось. Я опускаюся на своє крісло, махаю рукою Мей Моблі, яка робить кола у воді. Намагаюся стерти головний біль зі скронь. Дорогою міс Скітер оглядається на мене. Усі навколо нас насолоджуються сонечком, сміються, мружаться, й жодна жива душа не здогадується, що темношкіра жінка й біла жінка з тенісною ракеткою думають про однакову річ: ми обдурюємо, щоб відчути хоч трохи полегшення?

Розділ 16

Десь через рік після смерті Трілора я почала відвідувати збори громади в моїй церкві. Гадаю, я почала робити це, щоб якось згаяти час. Щоб не бути такою самотньою вечорами. Незважаючи навіть на Ширлі Бун та її славнозвісну «я-все-знаю» усмішку, що завжди мене дратувала. Мінні також недолюблює Ширлі, та зазвичай ходить усюди, аби лишень із дому. Та цієї ночі у Бенні був напад астми, тож Мінні сьогодні не прийде.

Із часом на зборах ішлося більше про цивільні права, ніж про підтримання вулиць у чистоті та про те, хто працюватиме на розбиранні вживаного одягу. Там немає місця агресії, люди просто висловлюються про наболіле, а потім моляться за це. Але потому, як застрелили містера Еверса тиждень тому, багато темношкірих у цьому місті виявляють своє незадоволення. Особливо молодші, що ще не зачерствіли. Упродовж тижня вони влаштовують мітинги на протест вбивства. Чула, що люди сердиті, кричать, скандують. Це перше зібрання, на яке я приходжу після стрілянини.

Спускаюся сходами до підвалу. Загалом тут прохолодніше, ніж нагорі, у церкві, проте сьогодні вночі внизу тепло. Народ кладе кубики льоду у свою каву. Я роззираюся, щоб подивитися, хто ще є, метикуючи собі, що здалося б попросила ще кількох служниць допомогти нам, бо ми, здається, викрутилися із ситуації із міс Гіллі. Тридцять п’ять покоївок сказали «ні», і я почуваюся, наче продаю щось таке, чого ніхто не хоче купувати. Щось велике та смердюче, немов поліроль із лимонним запахом від Кікі Браун. Утім єдине, що спільне у нас із Кікі, — це те, що я пишаюся тим, що продаю. І нічого не можу із цим удіяти. Ми розповідаємо історії, які має бути розказано.

Якби Мінні допомогла мені просити людей. Вона як ніхто знає, як домовлятись. Але від початку ми вирішили, що ніхто не повинен знати про її роль у цьому. Це надто ризиковано для її сім’ї. Хоча й довелося відкритись людям, що то ідея міс Скітер. Ніхто б не погодився, якби не знав напевне, що то за біла жінка, чи вони з нею знайомі й чи не працювали в неї. Але міс Скітер не вдалося б виконати основної роботи. Вона б усіх відлякала, навіть не розтуливши рота. Тому ця справа за мною. І я встигла запитати лише п’ятьох чи шістьох служниць, а, схоже, усім уже відомо, про що йдеться, тільки-но я розтуляю рота. Кажуть, що це того не варте. Питають, чому я захотіла ризикувати собою, якщо однаково це все намарно. Я гадаю, люди починають думати, що у старої Ейбілін потроху їде дах.

Усі дерев’яні крісла сьогодні зайнято. Прийшло понад п’ят­десят осіб, переважно жінки.

— Сідай біля мене, Ейбілін, — запрошує Бертріна Бессемер, — Ґолделло, звільни крісло для старшої людини.

Ґолделла зривається, усаджує мене. Принаймні, Бертріна ставиться до мене не як до божевільної.

Я вмощуюся. Сьогодні Ширлі Бун сидить, а перед нею стоїть пастор. Він говорить, що сьогоднішнього вечора нам потрібна спокійна молитва. І що нам треба зцілитись. Я цьому рада. Ми заплющуємо очі, й пастор промовляє з нами молитву за Еверсів, за Мирлі, за її синів. Окремі люди шепочуть, інші тихо промовляють, і таємна сила наповнює кімнату. Як бджоли дзижчать у вулику. Я проказую молитви подумки. Коли закінчую, вдихаю глибоко й чекаю, доки помоляться інші. Коли я доберуся сього­дні додому, запишу свої молитви. На це варто двічі витратити час.

Юл Мей, служниця міс Гіллі, сидить переді мною. Юл Мей легко впізнати зі спини, бо вона має дуже гарне волосся, гладеньке, рівне. Я чула, що вона освічена, майже закінчила коледж. У нашій церкві багато розумних людей із різними дипломами. Лікарі, адвокати, містер Кросс, власник «Саузерн Таймс» — газети для темношкірих, яка виходить щотижня. Але Юл Мей, можливо, є найосвіченішою прислугою в нашій парафії. Побачивши її, я знову замислююся над тією несправедливістю, що мені її потрібно виправити.

Пастор розплющує очі й дивиться на нас у цілковитій тиші.

— Молитви, що ми промовляємо…

— Отче Тороґуд, — тишу розриває низький голос із глибини зали. Я повертаюсь, усі повертаються, й бачимо Джессапа. Онук Фіделії Плантейн стоїть у дверному проході. Йому десь двадцять два чи двадцять три. Руки стиснуті в кулаки.

— Що я хочу знати, це… — говорить він повільно, сердито, — …що ми плануємо робити з усім цим.

Пастор суворо дивиться на обличчя Джессапа, наче він уже мав із ним розмову.

— Цього вечора ми збираємось донести наші молитви до Господа. Ми мирно пройдемо вулицями Джексона наступного вівторка. І в серпні ми побачимось у Вашингтоні, маршируючи з Доктором Кінгом.

— Цього недостатньо! — скрикує Джессап, розмахуючи кулаком над головою. Вони вистрілили йому в спину, як собаці!

— Джессапе. — Пастор піднімає руку. — Сьогоднішній вечір для молитви — за сім’ю, за адвокатів, які беруть участь у цьому. Я розумію твій гнів, сину, але…

— Молитва? Ви про те, що нам усім потрібно просто сидіти й молитися? — він обвів поглядом усіх нас на наших стільцях. — Ви всі гадаєте, що молитва стримає білих, і вони не вбиватимуть нас?

Ніхто не відповідає. Навіть пастор. Джессап просто розвертається і йде. Ми всі чуємо, як він тупає ногами вгору сходами, а потім над нашими головами до виходу із церкви.

У кімнаті справжня тиша. Очі пастора Тороґуда завмерли за кілька дюймів над нашими головами. Це дивно. Він не з тих, що бояться глянути тобі в очі. Усі пильно дивляться на нього, усі міркують, про що він замислився, що не може глянути нам в обличчя. Тоді я бачу, що Юл Мей ледь-ледь, але щиро, хитає головою, і припускаю, що пастор і Юл Мей думають про одне й те саме. Вони обмірковують те, про що запитував Джессап. І Юл Мей, вона просто дає відповідь на це запитання.

Зібрання завершується приблизно о восьмій годині вечора. Ті, хто з дітьми, йдуть, інші беруть собі каву зі столика, що позаду. Ніхто багато не розмовляє. Люди мовчать. Я глибоко вдихаю та прямую до Юл Мей, що стоїть біля кавника. Я просто хочу витиснути із себе цю брехню, що застрягла, мов кістка в горлі. Але не збираюся просити більше нікого із зібрання. Просити сьогодні, щоби придбали мій смердючий товар.

Юл Мей киває до мене, ввічливо усміхається. Їй десь майже сорок. Вона