Анатолій Григорович Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

у своє безсмертя і неповторність кожної миті вже не хвилювала його, а розум і серце стали холодними і байдужими? Але ж тоді він мертвий. І сам не помічає того. Безсмертний мрець… І слідом за цим ти подумав, що нікуди не підеш, а зараз, просто отут, даси Ерні півсотні й нехай він хоча б сьогодні буде трохи щасливим. Ти вже був потягся за гаманцем, але помітив насмішкуватий погляд з-під крислатого капелюха.

— Схоже, ви збираєтеся відкупитися? Знаєте, мені весь час робиться смішно, тільки-но подумаю, що умовляю я вас, а не навпаки. Готовий закластися, що завтра, а може, вже й сьогодні ввечері ви жахнетеся, коли зрозумієте, від чого намагалися відмовитись.

Чарівність ранку потьмарилася після тих слів. Біля тебе знову стояв не маленький, ображений долею чоловічок, а неприємний тип, перед яким ти був увесь як на долоні. Аби швидше покінчити з цією комедією, ти підняв руку й гукнув карету, яка, здавалося, тільки того й чекала.

Всю недовгу дорогу їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Із задуми тебе вивів голос Ерні, і ти побачив, що карета стоїть у величезному здичавілому парку, під квітучими столітніми липами, серед гудіння бджіл і пронизливого крику якихось птахів.

— Прошу! — Твій попутник уже сплигнув на землю і єзуїтськи посміхався, чекаючи тебе.

Ти став на приступку, карета гойднулася, й Ерні довелося підтримати тебе. Дотик маленьких сухих долонь був неприємним: здавалось, вони ласкаво обмацували, відшукуючи найвразливіше місце. Ти внутрішньо здригнувся й поспішив подякувати. Потому, порившись у Кишені, навіть не глянувши, скільки даєш, простягнув кучеру монету. Старий — тільки тепер ти побачив його обличчя — радісно кивнув, і смикнув віжки, хвацько цьвохнув довжелезним батогом, і порожня карета, підстрибуючи на вузлуватому корінні, що повиповзало із землі, погриміла до містечка.

Ви лишилися самі.

Дім з’явився на повороті стежки несподівано. Побачивши його, ти мимоволі зупинився, вражений, ніби побачив картину старого майстра в якомусь зовсім не підходящому для того місті.

— Будинок зводив ще мій прадід, коли нашого містечка не було і в згадці, — прилетіли до тебе здалеку слова Ерні.

Високі, мабуть, товсті, вкриті рудуватим мохом стіни, викладені з абияк обтесаного каміння, здавалося, виростали просто із землі, разом, з віковими деревами, що їх оточували. І так само, як ті дерева, стіни були живими, сягали в глибінь чіпким корінням. Це був навіть не дім, а невелика фортеця на березі колись викопаного ставка, що за довгі роки заріс ряскою і лататтям, на великому круглому листі якого, пробиваючись крізь віття старого парку, непорушними теплими плямами лежало сонячне світло. І все, що було з тобою досі, враз стало чимось далеким, чужим і байдужим. Захотілося, не сходячи з місця, сісти на траву й забути про все на світі…

Зсередини дім був такий, як і ззовні: міцний, справжній, надійний. Ви проминули хол, вітальню, піднялися східцями на другий поверх. Здавалося, в домі, крім вас, нікого немає.

— Я мешкаю тут лише з матір’ю, — знову вгадав твої думки Ерні, йдучи попереду й не обертаючись. — Їй уже дев’яносто, і вона рідко виходить із своєї кімнати.

Ви зупиняєтесь перед масивними дубовими дверима, вкритими темним лаком.

— Бібліотека і моя лабораторія. — Господар дістав із схованки за дерев’яною панеллю великого бронзового ключа, вставив його у замок і повернув обома руками.

Потім із зусиллям потягнув двері на себе, і вони поволі відчинилися.

В кімнаті стояв напівморок. Величезне, замалим не від підлоги до стелі, вузьке стрільчате вікно заплітав іззовні хміль, і воно ледве пропускало денне світло. Ти ступив кілька кроків і роззирнувся.

Висока, із залишками позолоти стеля вгадувалася над головою. Три стіни повністю заставлені книгами з тисненими шкіряними корінцями кого завгодно сповнили б трепетом. Мимоволі подумалося: “Скільки ж їх тут?”

— Чотири з половиною тисячі! — Ти вже не звертав уваги, що він перехоплює твої думки. — Їх почав збирати ще мій прапрадід, обчищаючи корабельні каюти перед тим, як судно мали пускати на дно.

Четверта стіна була зашторена.

— Там лабораторія. — Ерні відвів рукою побиту міллю тканину, і ти, побачивши засклену перегородку, підійшов ближче.

За склом, на незграбних столах, на нефарбованих полицях, просто на кам’яній підлозі громадилися колби, пробірки, реторти, триніжники, штативи і ще безліч усяких пристроїв. “Лабораторія алхіміка. — Так подумав би, напевно, не тільки ти. — Що ж тут шукають? Філософський камінь, а може, золото?”

— Я не шукаю золото. — Ерні попрямував до крісла. — Це надто нікчемне заняття, щоб витрачати на нього багато років, а може, навіть, і життя — найбільшу цінність.

… — Я ніколи не шукав золота, — провадив далі Ерні, коли ви сіли в глибокі шкіряні крісла. — Навіщо воно мені на старості літ?! Все багатство, нажите за безконечно довгі роки, я готовий віддати за день, та що там за день, за годину життя, відкуплену у смерті. Що може цінуватися на цьому світі дорожче часу, часу, з якого зіткане наше буття?! Час безцінний! Що слава, гроші, кохання, почесті за тією межею, до якої ми всі прямуємо?! Все, геть усе втрачає сенс, коли надходить остання хвилина. Людство від початку пішло неправильним шляхом, від тієї самої миті, як усвідомило себе. Ледь спромігшись мислити, людина повинна була кинутися шукати відповідь на одне-однісіньке питання — питання питань: як стати безсмертною? А потім уже думати про все інше. Насмілюся вас запевнити, що всі інші проблеми, над якими марно б’ється людський рід, уже багато сотень років були б давно розв’язані, якби була вирішена оця головна. Скільки блискучих умів зникло безслідно, не встигнувши дати світові й тисячної частки того, що могли! Скільки геніальностей, ледь спалахнувши, повинні були згаснути — скінчився відміряний їм долею час! Чи ж справедливо це? Чи розумно? Чи потрібно було винаходити колесо, зводити піраміди, відкривати ціною величезних жертв нові землі, складати й розв’язувати нікому не потрібні мертві формули, перш ніж буде написана одна, але найголовніша — формула безсмертя. Віками, тисячоліттями люди мріяли про це, та чомусь лише мріяли, вигадуючи красиві казки про живу й мертву воду, із заздрістю й захопленням дивлячись на тих, кому пощастило невідомо як вирвати у життя жалюгідну сотню років. Чому, скажіть мені, чому стільки часу було змарновано?! Хто й коли прокляв людство, паралізував його розум і волю на шляху до тих дверей, у які вже давно треба було увійти?! Не настав іще час? Не було світлих голів? Коли я вперше замислився над цим, я не міг знайти відповіді. Сьогодні я її