Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

Двері вдарилися об шафу і впали на підлогу слідом за нею.

«Та що ж це?» – дивувалась я, відступаючи в дальній куток.

Ньельм ніколи не демонстрував стільки міці. Кажуть, лють додає сили. Чи страх? Нав'язливий потяг?

Спричинене магією божевілля?!

Жодна з відповідей не обнадіювала.

Треба було опанувати себе. У Трясогузках чаклун діяв нахабно, але адекватно. Тоді він не мав претензій до мене. Отже, за кілька днів щось змінилось. І якщо обережно випитати, що саме…

– Привіт, друже. Радий зустрічі. А ти?

Ньельм спіткнувся на рівному місці. Страшенно зблід і скосив очі через плече.

– Велн?! – уточнив недовірливо. – Це пастка?!

Міцні руки висмикнули його з дверей і шпурнули на дощату підлогу коридорчика.

– Пам'ятаєш, що я обіцяв під час останньої зустрічі? – оманливо ласкаво промовив Яструб, нависаючи над ним.

– Перевірити, що за лайно в мене замість мізків? – проскавчав чаклун, підтягуючи коліна до підборіддя.

Вальєн ударив кулаком у стіну прямо над його маківкою.

– Відповідь неправильна! – крикнув, нахиляючись ближче. – Напруж пам'ять!

Я наблизилася до них і завмерла від здивування. Ньельм – не слабак. Нехай він не мав м'язів Яструба, та відштовхнути каліку і втекти міг легко.

– Вони знайомі! – Лілея зворушено затріпотіла віями. – Це так мило!

Розпатлана Ласка потягла її в першу-ліпшу кімнату.

– Повиривати ребра? – Знатний чаклун ризикнув підняти погляд.

– Помилка, друже. Згадуй далі.

«Чому ж він не втікає?!» – губилася в здогадах я, краєм свідомості пам'ятаючи, що за появу на «базі» свіженького трупа з вельмишановного роду Буревісників начальство не похвалить.

– Випустити кишки?

Ньельм уже сидів навпочіпки, і його очі блукали по широких грудях Яструба. Він ніби не наважувався подивитися супротивникові в обличчя. Нагадував собаку, що нашкодив і чекав кари: начебто і зуби є, а вкусити не вкусить.

– Ти сказав: «Я привів його, Сойле. Ну що, пропхаєш мене до Драконівського комітету?». Моя відповідь?..

Серце пішло в п'яти, і я захиталася. Зіставити події було не важко.

Вальєн не порозумівся з Білим Драконом.

Ньельм доставив Вальєна до Білого Дракона.

Білий Дракон позбавив Вальєна ніг.

І зараз чаклун із золотою пластиною втратить життя.

– «Наблизишся – уб'ю», – процитував Ньельм.

Так просто, без марних погроз та злих випадів. Яструб налаштований серйозно. Такого не вибачають.

– У твоїх інтересах знову вдарити підло, – вищирився Вальєн. – Ну ж бо!

Чаклун не зрушив з місця. Невже відчував докори сумління і жадав покарання?

Ех, от якби зараз за «базу» відповідала не я! І якби моя нелюбов до нишпорок зменшилася хоч трохи! Якби свідків не було, хай би вбивали один одного скільки влізе, я навіть допомогла б ховати труп!

– Це той, про кого ти говорила, Тає? Знатний мерзотник, який тебе покинув? – ліниво мовила Ласка, навіщось погладжуючи свій живіт.

Обидва супротивники подивилися на мене з однаковим подивом, і я раптом побачила вирішення проблеми.

Ворог мого ворога – друг? Варто було цим скористатися. Звичайно, про примирення не йшлося, проте смертовбивства я сподівалась уникнути. Розрахунок простий: Вальєн ненавидить чаклунку і, можливо, пощадить чоловіка, якого ненавидить вона. Головне, щоб Ньельм не виліз із спростуваннями, а там розберемося.

– Не мене. Мелу. Пів року їй голову морочив. З батьками знайомив, на вечері запрошував, у замку ледве не поселив. А потім проговорився, що йому настав час одружуватися. Ну хіба не мерзотник?

Іноді я буваю сліпа, глуха і, скажу відверто, тупувата. Понад десять днів на моїх очах розгорталося дійство під назвою: «ми запеклі вороги, не смійте сумніватися в цьому». Я не помітила каверзи. А Ілона, що накричала на мене як на останню дурепу, виявилася значно розумнішою.

Якщо ж за порядком, то…

Грубе обличчя Яструба спотворилося до невпізнання, і він замахнувся на Ньельма з явним наміром проломити череп. Ласка завищала, і лише згодом я розібрала, що адресувалися її образливі слова лише мені. Чаклун скарлючився, чекаючи удару…

– Твої батьки давно мертві! З ким ти її знайомив?

Цікавість занапастила не одну гарячу голову – і стільки ж врятувала. Вальєн зупинився, ривком підтягнув Ньельма вгору і розпластав об стіну.

– У мене навіть замку нема! І одружуватись я не збираюсь! Я рік як утікач! Я й не здогадуюся, про що каже ця навіжена! – У чаклуна нарешті прорізалося красномовство. – Я і сотка? Не смішно! Забув, як сам заборонив за нею впадати?!

– Це було давно!

– Тебе дивує, що твої слова пам'ятають роками?