Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Лоґен не любив покладатися на удачу — навіть саме це слово залишало в його роті неприємний присмак. Він звів очі на похмуре небо.

— Негода нам би не завадила. У добрячій зливі ми могли би загубитись.

Кляті небеса поливали Лоґена тижнями, але тепер, коли дощ би знадобився, вони не могли вичавити з себе навіть краплі.

Малакус Кей дивився на них через плече великими і круглими від тривоги очима.

— Може, нам варто їхати швидше?

— Варто, — відказав Лоґен, гладячи коня по шиї, — але це втомить коней, а їхня швидкість нам ще може знадобитися пізніше. Ми могли би переховуватись вдень, а їхати вночі, але тоді є ризик заблукати. Найкращий варіант — залишити все, як є. Не поспішати і сподіватися, що нас не помітять. — Він кинув похмурий погляд на вершину пагорба. — Якщо не помітили вже.

— Гм-м… — протягнув Баяз, — здається, зараз саме час дещо тобі розповісти. Та відьма Кориб насправді зовсім не така дурепа, якою я її виставив.

Лоґен відчув, як всередині все захололо.

— Он як?

— Так. Незважаючи на всю цю фарбу, золоті прикраси і балачки про крайню Північ, вона все-таки знає свою справу. «Тривалий погляд» — так це називається. Фокус старий, але дієвий. Вона за нами спостерігала.

— Вона знає, де ми?

— Найвірогідніше, вона знає, коли ми рушили у дорогу і в якому напрямку.

— Це аж ніяк не покращує наші шанси.

— Змушений визнати, що ти правий.

— Твою мать.

Лоґен помітив якийсь рух за деревами зліва і враз вхопився за меча. В небо здійнялася пара птахів. Він взявся чекати, затамувавши подих. Тиша.

Лоґен відпустив руків’я.

— Треба було вбити їх, коли у нас була можливість. Всіх трьох разом.

— Але ми цього не зробили, тож маємо те, що маємо.

Баяз перевів погляд на Лоґена.

— Якщо вони нас все ж піймають, що будемо робити?

— Тікати. І сподіватися, що наші коні швидші.

— А ця? — запитав Баяз.

Незважаючи на дерева, у вибалку люто завивав вітер, від чого омахи полум’я звивалися і мерехтіли. Малакус Кей втягнув голову у плечі і щільніше закутався у ковдру. Він придивлявся до короткого стебла, що його Баяз тримав перед ним, і зосереджено морщив лоба.

— Гм… — Це була вже п’ята рослина, а нещасний учень не вгадав ще жодної. — Може, це… е-е… ільїс?

— Ільїс? — повторив чаклун, з обличчя якого неможливо було зрозуміти, правильна це відповідь чи ні. Зі своїм учнем він був безпощадним, наче Бетод.

— Мабуть?

— Навряд.

Учень заплющив очі і вп’яте за вечір зітхнув. Лоґен йому співчував, навсправжки співчував, але вдіяти нічого не міг.

— Це урсилум, що у перекладі зі старої мови означає «круглолистий».

— Так-так, звичайно, урсилум — ось що вертілося в мене на язиці увесь цей час.

— Якщо назва рослини вертілася в тебе на язиці, то і її застосування повинно вертітися десь неподалік, еге ж?

Учень примружився і з надією поглянув на нічне небо, так наче сподівався у зірках знайти відповідь.

— Напевно, урсилум допомагає від… болю в суглобах?

— Аж ніяк ні. Побоююся, біль у твоїх суглобах мучитиме тебе й надалі. — Баяз повільно покрутив стебло у пальцях. — В урсилума нема відомих мені застосувань. Це просто рослина. — і він викинув стебло в кущі.

— Просто рослина, — повторив Кей, хитаючи головою.

Лоґен зітхнув і потер втомлені очі.

— Я перепрошую, майстре Дев’ятипалий, ми вам надокучили?

— Чому це так важливо? — запитав Лоґен, сплеснувши руками. — Кого хвилює, як називається рослина, з якої нема жодного пуття?

Баяз усміхнувся.

— Гарне питання. Скажи-но нам, Малакусе, чому це важливо?

— Якщо людина прагне змінити світ, вона повинна спершу його осягнути.

Учень почав сипати завченими словами, явно радий, що його запитали про те, на що він знав відповідь.

— Коваль повинен вивчити тонкощі металів, а тесляр — тонкощі дерева, бо інакше їхня робота не матиме значної цінності. Неприборкана магія бурхлива і страшна, адже вона надходить з Потойбіччя, а зв’язок із нижнім світом таїть у собі чимало небезпек. Маг приборкує магію знанням і таким чином творить високе мистецтво, але, як і коваль або тесляр, він повинен братися лише за те, на чому знається. З кожним новим знанням його сила зростає. Тому маг повинен прагнути вивчити все, що можна вивчити, й осягнути цілий світ. Міць дерева в його основі, а знання — то основа сили.

— Дай-но вгадаю, «Основи мистецтва» Джувенса?

— Перші рядки, — підтвердив Баяз.

— Прошу мене пробачити, але я прожив на цьому світі понад тридцять років, а досі не розумію ні краплі з того, що зі мною сталося. Вивчити цілий світ? Зрозуміти все, що можна? Це неабияке завдання.

Маг реготнув.

— Я скажу більше — неможливе. Навіть для того, щоб дійсно вивчити і зрозуміти якусь травинку, знадобиться ціле життя, а світ ще й увесь час змінюється. Саме тому кожен із нас обирає свою спеціалізацію.

— Яку ж обрав ти?

— Вогонь, — відповів Баяз, радісно вдивляючись у полум’я, відблиски якого мерехтіли на його голомозій голові. — Вогонь, силу і волю. Однак навіть після безліку років навчання я почуваюся новачком. Чим більше вчишся, тим більше розумієш, наскільки мало знаєш. Втім, зусилля того варті. І попри все, знання — основа сили.

— Отже, маючи достатньо знань, ви, маги, можете робити що завгодно?

Баяз насупився.

— Є певні обмеження. І правила.

— Як Перший закон?

Вчитель і учень водночас зиркнули на Лоґена.

— Не можна говорити з демонами, правильно?

Було зрозуміло, що Кей не пам’ятав свого гарячкового маячіння, бо аж розкрив рота від здивування. Очі Баяза лише трохи звузились, так наче він щось запідозрив.

— Так, усе вірно, — відповів Перший з-поміж магів. — Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Перший закон стосується усіх, без винятку. Як і другий.

— А саме?

— Забороняється споживати людську плоть.

Лоґен здійняв брову.

— Ви, чаклуни, займаєтесь якимись дивними речами.

Баяз усміхнувся.

— О, це тільки квіточки. — Він обернувся до учня, тримаючи в руках ґулястий коричневий корінь. — А тепер, майстре Кею, чи не могли би ви підказати мені ім’я цієї рослини?

Лоґен не міг стримати посмішки. Цю рослину він знав.

— Ну ж бо, майстре Кею, ми не будемо чекати вас усю ніч.

Лоґен не міг більше спостерігати за муками учня. Він нахилився до нього, вдаючи, що порпається прутиком у жаринах, кашлянув, щоб приховати свої слова, і тихо шепнув:

— Вороняча лапа.

Баяз перебував трохи віддалік, та й між дерев завивав вітер. Маг аж ніяк не міг його почути.

Кей гарно відіграв свою роль. Він продовжив придивлятися до кореня, морщачи лоба від напруги.