Крістофер Баклі - Майстер реліквій

— Велика честь!

— Я думаю, вам сподобається наша плащаниця. Вона — гхм! — надзвичайна!

34. Ecce sindon[28]

Усі зібралися у замковому дворі о шостій вечора.

— Свята каплиця була збудована Амадеєм VIII у 1430 році. Він був першим герцогом Савойї, тож, звісно, я дуже пишаюся ним. Правда й те, що згодом він став Антипапою Феліксом V. Оскільки з нами зараз кардинал Арагонський, гадаю, ми не будемо у це заглиблюватися, так?

Герцог Карл посміхнувся.

— Амадей — мій предок у восьмому коліні. Чи у шостому? Ніяк не запам'ятаю. І ми йому, звісно, дуже вдячні за таку прекрасну каплицю. Як ви помітили, вона збудована у квітковому стилі…

Дісмас був зачарований простотою поводження та дитячим захопленням герцога у той час, як він виконував роль гіда.

Для Дюрера це було трохи занадто. Він постійно дивився на Дісмаса, намагаючись перехопити його погляд.

— Тепер, якщо ви прослідуєте за мною, ми увійдемо до каплиці. Сюди, будь ласка. Обережно на сходах, ваше преосвященство, тут може бути слизько…

— Шлях до Бога часто такий, — озвався кардинал Арагонський.

Дюрер ледь чутно застогнав.

Архідиякон Кемпер — той самий, якого вигнали з власного помешкання через графа Лотара, — чекав на них біля вхідних дверей. Він був на диво розкішно вбраний, на ньому була така кількість парчі, що Дісмас здивувався, що він і досі тримається на ногах. З боків архідиякона оточували три воїни зі списами, також у блискучих шатах. На них були шоломи в конкістадорському стилі — за останньою модою, на туніках — фамільний герб герцогів Савойї: білий хрест на червоному щиті під знаменом святого Маврикія. З погляду Дісмаса, вони мали вигляд хрестоносців, що витратили всі награбовані на Сході гроші на наряди і прикраси. Його ландскнехти луснули б від заздрощів. Але він розумів: не дивлячись на всі ті прикраси, ці списозбройці — справжні чоловіки, а не просто виряджені та вичепурені манекени.

— Архідияконе Кемпер!

— Ваша високосте!

Церква й держава вклонились одне одному і обійнялись. Герцог представив своїх славнозвісних гостей. Архідиякон опустився на одне коліно — трохи заплутавшись у своїй парчі — і поцілував простягнуту руку кардинала Арагонського. Герцог Урбіно замість поцілунку отримав шанобливий поклон.

Формальності були виконані, і вони увійшли у каплицю. Герцог продовжив виспівувати пояснення:

— У 1502 році герцогиня Савойська Маргарита, дочка покійного імператора Максиміліана і вдова мого зведеного брата Філібера — упокой, Господи, їхні душі! — вирішила, що Свята плащаниця повинна мати постійне пристанище тут, у замковій каплиці. Так вона й стала Святою каплицею. Так воно є й донині, протягом майже двох десятиліть. І, звісно, ми через це дуже щасливі!

Дісмас не слухав ці розказні, бо був зосереджений на більш важливих речах — зокрема, таких, як розташування дверей. Найбільше його цікавила ті, що були розташовані ліворуч від головного вівтаря — певно, вони ведуть на балкон, з якого вивішують плащаницю для натовпу.

— Звісно, є такі, хто вважає нашу Святу Плащаницю несправжньою. Кажуть, що це підробка. Але вона, без сумніву, справжня. І не тільки тому, що унікальна. Не тільки тому, що вона створила багато чудес. А ще й тому, що за ці багато років, які минули з того часу, коли її вперше показав лицар Жоффруа, вона була чимало разів випробувана. Так! Випробувана вогнем. Випробувана кипінням у маслі. Випробувана пранням — безліч разів. Але вона не згоріла. Не розчинилася. І не вицвіла під час прання. Образ розіп'ятого Христа зберігся недоторканим, як ви скоро самі побачите.

Дісмас помітив ще одні двері — праворуч від вівтаря. Ці, напевне, ведуть до якоїсь кімнати у прилеглому крилі каплиці. Вони підійшли ближче, і він роздивився завішений проріз. За шторою була сакристія, де перевдягались священики і зберігались церковний одяг та вівтарне начиння.

— А тепер давайте сядемо!

Карл узявся розсаджувати вельможних осіб. Хто не належав до знаті, залишилися стояти.

Дісмас, Ростан, Караффа та один із наближених монсеньйорів кардинала розташувалися позаду. Дісмас став поза Караффою, щоб спостерігати за ним, і побачив, що той ретельно обдивляється кожний клаптик каплиці — майже так само, як і Дісмас.

— Тут така спекота, — зауважив герцог, помітивши, що кардинал спітнів під своїм панциром з шовку та парчі. Обличчя Герцога Урбіно також стікало потом. Його грим розмазався, і Лоренцо став схожим на привида.

— Свіже повітря! Дайте нам повітря, будь ласка! — скомандував герцог.

Міністрант відчинив двері на балкон, впустивши довгоочікуваний гірський бриз. І тієї ж миті ніздрі присутніх звело від смороду тисяч паломників, які скупчилися на площі під балконом.

— Хм, — герцог Карл підніс до носа ароматичну кулю і глибоко вдихнув.

— Фіміам! Швидше, будь ласка!

Слуга побіг і приніс дві великі жаровні, наповнені жаром, що виблискував червоним. Жаровні поставили на узвишші в самому кінці алтарної апсиди. Увійшов міністрант з великою золотаво-сріблястою скринею, з якої він черпав ладан і сипав на розпечене вугілля. Клуби блакитного диму піднялися вгору, наповнивши каплицю міцним, але приємним ароматом.

— Значно краще, — зауважив герцог Карл. — Ми любимо наших паломників, але вони не дуже духмяні. Мені більше подобається запах мирри. А зараз…

Герцог дістав з-під свого плаща великий ключ. Архідиякон подав йому ще один ключ. Із-за штори з'явилися двоє єпископів у митрах. Кожен по черзі подав володарю по ключу. І Дісмас остаточно відкинув думку про те, що це взагалі можливо — здобути чотири різні ключі від чотирьох різних людей.

Архідиякон зібрав усі ключі і рушив до вівтаря. Він опустився навколішки, потім навколішках обійшов вівтар і щез за табернаклем[29]. Почувся скрегіт замка і скрип важких металевих ґрат, які захищали плащаницю.

Герцог продовжив розповідь:

— У 1509 році герцогиня Маргарита замовила найпрекрасніший релікварій для Святої Плащаниці…

Цієї ж миті архідиякон з'явився з-поза вівтаря. У нього в руках була срібна скриня, оздоблена коштовностями.

— …Який зробив фламандський майстер Левін фон Летем. Не треба було б казати, скільки це коштувало, бо це непристойна сума. А через те, що я безсоромний, — він посміхнувся, — я не можу встояти і не повідомити вам, що ця сума дорівнювала дванадцяти тисячам золотих екю.

Його гості схвально закивали. Це була царська сума, яку належить схвалювати саме царям. Дісмас швидко підрахував, що це приблизно половина того, що Альбрехт Майнцький позичив у Якоба Фуггера, щоб купити титул кардинала.

— Це було дуже люб'язно з боку Маргарити, — продовжував герцог, — але ж герцогиня була дуже хитра. До чого це я кажу? До того, що разом із подарунком вона виставила умову. І що