С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

— Так просто? Ви так просто дозволили, щоб йому все зійшло з рук?

Вона відповідає не відразу.

— Не все аж так просто. Енді Томас і його друзяки того вечора напились і шукали пригод на свої голови. Я навіть не сумніваюся, що це вони мало не вибили дух з отця Мартіна…

— Але?

— Ті моторошні малюнки крейдою і порізи на його спині? Я досі не можу повірити, що це теж зробили вони.

Крила янгола. У моїй голові зринає невеличке татуювання на зап’ястку Ніккі. «На пам’ять про мого тата».

А ще мені пригадується те, що вона сказала наприкінці нашої розмови, коли я запитав її про малюнки. «Мій тато любив ту церкву. То було єдине, що він насправді любив. Ті малюнки. Вони осквернили його дорогоцінний храм. Та що там побиття. Він би вмер вже від того видовища».

Поза плечима пробігає морозець.

— Це могли бути тільки вони, — кажу я. — Бо хто ще міг би таке вчинити?

— Мабуть. — Мама зітхає. — Я припустилася страшної помилки, Еде. Коли розказала твоєму татові. А потім не заявила на кривдників отця Мартіна.

— Ось чому ти навідуєш його щотижня? Ти відчуваєш свою провину?

Мама киває.

— Може, він і був поганою людиною, але кожен заслуговує на прощення.

— Тільки не від Ніккі. Вона сказала, що відвідає його тільки тоді, коли він помре.

Мама супиться.

— Дивно.

— Можна й так сказати.

— Ні, я не про те. Це звучить дивно тому, що вона відвідує його.

— Тобто?

— За словами медсестер, протягом останнього місяця вона приходить до нього щодня.

Коли дорослішаєш, твій світ мовби зменшується. Ти стаєш Гуллівером у власній Ліліпутії. У дитинстві пансіонат святої Магдалини здавався мені величезною старою будівлею. Здоровецьким особняком у кінці довгої звивистої під’їзної доріжки, оточеним акрами доглянутих зелених галявин.

А нині під’їзна доріжка видається коротшою, газон перед будинком не більший за пересічний задвірок, трохи зарослий і подекуди з лисими безтравими клаптями. Ніде не видно садівника, який доглядав би садок. Стара хижка похилилася, відчинені двері хитаються на завісах, усередині валяються покинуті інструменти, а на гачках висять робочі комбінезони. Трохи далі, там, де я зустрів літню пані в химерному капелюсі, досі стоять ті самі залізні садові меблі з покрученими заіржавілими ніжками, поцятковані пташиним послідом.

Сам будинок теж здається меншим, білі стіни потребують свіжої фарби, і старі дерев’яні вікна також уже давно варто б замінити. Він чимось схожий на своїх мешканців, спадає мені на думку — як колись розкішна дама, що тепер марніє на схилі своїх літ.

Я натискаю дверний дзвінок. Пауза, легеньке потріскування, а тоді роздратований жіночий голос каже:

— Слухаю.

— Я Едвард Адамс, прийшов навідати отця Мартіна.

— Добре.

Двері дзижчать, і я їх відчиняю. Всередині майже нічого не змінилося. Стіни досі жовті чи радше гірчичні. Я впевнений, що картини на стінах ті самі, і пахне так само, як і раніше. Аромат вишуканих парфумів. Дезінфікаційний засіб, сеча й зіпсована їжа.

В одному кінці коридору стоїть пуста реєстраційна стійка. На екрані комп’ютера блимає скринсейвер, а поруч дзижчить телефон. Книга відвідування лежить розгорнута. Я підходжу ближче і роззираюся. Тоді проводжу пальцем по сторінці, читаю імена й дати…

Їх тут не так уже й багато. Або мешканці пансіонату не мають родичів, або, як сказала б Хлоя, вони їх здихалися, залишивши наодинці повільно тонути в трясовині власного хворого розуму.

Я відразу знаходжу ім’я Ніккі. Вона була тут минулого тижня. То навіщо мені збрехала?

— Чим можу вам допомогти?

Я підстрибую і різко закриваю книгу відвідування. Огрядна сувора на вигляд жіночка із зібраним у пучок волоссям та яскравими накладними нігтями підозріливо оглядає мене, здійнявши брови. Принаймні так мені здається. Хто знає, може, брови теж фальшиві, намальовані.

— Добридень, — кажу. — Я якраз збирався… е-е-е… записатися.

— Та невже?

Медсестри вміють дивитись, як мами. Ніби хочуть сказати: «Не треба заговорювати мені зуби. Я добре знаю, що ти робив».

— Вибачте, книга була розгорнута не на тій сторінці і…

Вона глузливо пирхає, підходить до стійки і перегортає книгу до сьогоднішньої сторінки. Жінка тицяє в неї блискучим рожевим нігтем і каже:

— Ім’я. Людина, яку навідуєте. Друг чи родич.

— Гаразд.

Я беру кулькову ручку, записую своє ім’я, додаю «отець Мартін» і, мить повагавшись, ставлю позначку в графі «друг».

Медсестра пильно за мною спостерігає.

— Ви вже бували тут раніше? — питає вона.

— Е-е-е… зазвичай приходить моя мама.

Вона придивляється до мене ще пильніше.

— Адамс. Ну звісно. Маріанна.

Медсестра лагідніє.

— Вона добра жінка. Приходить щотижня і читає йому вже протягом стількох років. — Зненацька вона супиться. — Сподіваюся, з нею все добре?

— Так. Ну, вона трохи застудилася. Тому сьогодні прийшов я.

Жінка киває.

— Отець зараз у своїй кімнаті. Я якраз збиралася віднести йому обід, але, може, ви хочете віднести?

Не дуже. Правду кажучи, тепер, коли я тут, від самої думки про зустріч із ним я відчуваю огиду, та відступати вже пізно.

— Звичайно.

— Прямо коридором. Кімната отця Мартіна четверта праворуч.

— Чудово. Дякую.

Я повільно відходжу, насилу переставляючи ноги. Я прийшов не для цього. Я прийшов, щоб дізнатися, чи справді Ніккі навідувалася до свого батька. Сам не знаю, навіщо мені це. Я просто відчуваю, що це важливо. І тепер, коли я вже тут, хоча й сам до пуття не знаю, навіщо прийшов, мені залишається хіба що грати свою роль до кінця.

Я підходжу до кімнати отця Мартіна. Двері зачинено. Я вже хочу розвернутись і піти геть, але щось — певно, якась невситима цікавість — зупиняє мене.

Я підношу руку і стукаю. Не чекаю відповіді, але це здається мені ввічливим. За мить відчиняю двері.

Якщо в інших приміщеннях пансіонату принаймні намагалися — хоча й невдало — створити сякий-такий затишок для людей, чий мозок уже не підлягає відновленню, кімната отця Мартіна, здавалось, уперто опиралася таким спробам.

Вона порожня, навіть аскетична. На стінах жодної картини, немає навіть однісінької вази з квітами. Немає книжок, прикрас чи якихось дрібничок. Лише хрест висить над охайно застеленим ліжком, а на столику поряд лежить Біблія. Подвійне вікно — з одним склом і розхитаною засувкою, що заледве відповідає стандартам безпеки — виходить на занедбану галявину, котра тягнеться аж до самісінького лісу. Гарний краєвид, якщо не бракує клепки його оцінити. Та у випадку з отцем Мартіном я вельми в цьому сумніваюся.

Чоловік чи радше те, що від нього лишилося, сидить в інвалідному візку навпроти невеличкого телевізора в кутку кімнати. Пульт від нього лежить на