Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

обов’язковою умовою його виникнення? І чи не є це надмірною американізацією постмодернізму, риси якого критики прецінь знаходять у письменників, що походять з Аргентини, Ірландії, Румунії чи Італії (не згадуючи Польщу), тобто з країн, де «постіндустріалізм» був іще донедавна поняттям зі сфери наукової фантастики, в кожному разі, набагато фантастичнішим за твори місцевих міфологій?

20. Історик польської літератури, що намагається пересвідчитися в її постмодерності, має на сьогодні, здається, дві можливості. Він може зробити спробу перечитати й упорядкувати по-новому тексти, що вже ввійшли до канону польської літератури XX століття. Тобто може в тому, що відоме, вказати на те, чого дотепер не помітили, й витлумачити постмодернізм як зручний термін нової історії літератури.

Одначе він може вжити окреслення постмодернізму як назву для тих явищ, котрі не вмістилися в «каноні» польської літератури, бо, не визнаючи жодних прийнятих у ньому вартостей, не мали досі шансу там опинитися. Тоді постмодернізм буде спробою їх ушляхетнити, а водночас (поза всяким сумнівом) применшить саме поняття «канону», котрого постмодерністські критики дуже вже не люблять, а польські прихильники постмодернізму цього чомусь не добачають…

Інакше кажучи, історик польської літератури, йдучи саме цим шляхом, змушений буде серйозно поставитися, horrible dictu, наприклад, до творчості Марка Слика і принаймні кількох його колег із кола «Творчості», ба більше – до письменників, згуртованих довкола краківського журналу «bruLion», а відтак визирати й нових прізвищ і назв.

Таким чином, постмодернізм може стати в Польщі поняттям, за допомогою якого – парадоксально – історик літератури буде або консервувати вже добре відомі й прописані назви, явища та прізвища, або ж руйнувати дотеперішні, творячи нові факти та ієрархії.

Одні тоді зчинятимуть лемент, що він розриває могили та нищить цвинтарі, інші скажуть, що вони «новіші за нових». Одні застерігатимуть, що «Postmodernism ante portas», інші тішитимуться, що хтось нарешті відчиняє двері. Одні визнають, що «варвари прийшли», інші скажуть, що це неправда, бо вони завжди тут були, тільки їх інакше називали.

21. Покликаючись на статтю Леона Нойґера під назвою «Чи можливий постмодернізм у Центральній Європі?», я завершую запитанням, із якого мали б ми починати роздуми про польську «постмодерністську» літературу: чи постмодернізм у Польщі був, є або ж буде можливим? І яким чином?

Переклала Ірина Старовойт

Про авторів цієї книжки

Єва Бєнжовська

(1943) – історик літератури, прозаїк, перекладач. В есеїстиці особливу увагу присвячує проблемам «кризи культури», шукаючи у філософії, літературі та мистецтві ХІХ-ХХ століть прикладів подолання трагічного світопогляду. Є авторкою збірки психологічних оповідань «Відібрані дані» (1985) та книжок есеїстики «Два обличчя долі. Ніцше – Норвід» (1975), «У пошуках царства людського» (1981), «Що оповідають камені у Венеції» (1999) та «Суперечка про європейську спадщину. Між святим і світським» (1999).

Влодзімеж Болєцький

(1952) – професор Інституту літературознавства Польської академії наук, один із найкращих знавців польської літератури XX ст. У 80-х роках друкувався в часописах «другого обігу» («Арка», «Брульйоп», «Незалежна культура»). Коло зацікавлень – структуралізм та моральна постава літератури перед обличчям тоталітаризму. Автор праць «Поетична модель прози міжвоєнного десятиліття» (1982, 1986), «Претексти і тексти» (1991, 1998), а також збірок есеїстики «Я зрів у Варшаві свободу» (підпільне видання 1984, перевидання 1991), «Цікавішою є лише правда» (1993) та «Полювання на постмодерністів» (1999).

Александр Ват

(1900-1967) – один із творців польського футуризму, автор збірки «Я по один бік і я по другий бік моєї монсозалізної грубки» (1920) та прозової книжки «Безробітний Люцифер» (1927). Опинившись 1939 року в окупованому більшовиками Львові, був арештований, а згодом депортований (разом із Владиславом Бронєвським) до Казахстану. Після війни він емігрував до Франції, де опублікував ще кілька книжок віршів та прози. Багато перекладав з російської класики, зокрема Достоєвського. Найбільшого розголосу здобули його двотомові спогади «Моя доба» (1978) та «Щоденник без голосних» (1986), видані посмертно з передмовою Чеслава Мілоша. Так само посмертно з’явилася його збірка есеїв «Світ на гаку й під ключем» (1985) – як своєрідне продовження «Моєї доби».

Анджей Вернер

(1940) – літературознавець, та кінокритик. Опублікував 1971 року книжку «Звичайний апокаліпсис» – про творчість Тадеуша Боровського і, ширше, про людську поведінку в тоталітарній системі. У 1977-1989 друкувався головно у виданнях «другого обігу», зокрема в «Незалежній культурі». Видав книжку есеїв «Польське, архипольське» (1987), де на літературному й кінематографічному матеріалі гостро порушив проблематику польської інтелігенції в ПНР. Про небезпеку неглибокого порахунку з минулим, а також про нові небезпеки, що виринають з поверхового захоплення постмодернізмом ідеться в наступних його книжках – «Нудьга і захват» та «Кров і чорнило» (1997).

Міхал Ґловінський

(1934) – професор Інституту літературних досліджень ПАН, автор низки статей про мову комуністичної пропаганди, друкованих у підпільних виданнях і зібраних згодом у книжці «Новомова по-польськи» (1990). Подальші дослідження мови тоталітаризму з’явилися у книжках «Березнева мовна кампанія» (1991), «Пеенеріада» (1993), «Мова у стані облоги» (1996) та «Епілог» (1996). Опублікував також монографію «Молодопольський роман» (1969), «Відображене потойбіччя» – про поезію Болєслава Лєсьмяна (1981), «Перебрані міфи» (1990), ряд інших книжок.

Збіґнєв Герберт

(1924-1998) – один із найвизначніших польських поетів XX століття, автор багатьох збірок, з яких щонайменше дві – «Пан Сойко» (1974) та «Рапорт з обложеного міста» (виданий 1983 року в Парижі, після запровадження в Польщі військового стану) – здобули світовий розголос. Тривалий час жив за кордоном. Результатом його численних подорожей та постійних роздумів про європейську культуру й причетність до неї східноєвропейців (штучно ізольованих совєтською системою) стали збірки есеїв «Варвар у саду» (1962), «Натюрморт із вудкою» (1991) та виданий уже посмертно «Лабіринт над морем» (2000).

Вітольд Ґомбрович

(1904-1969) – найславетніший, чи, як дехто вважає, найскандальніший польський письменник XX ст. Від 1939 року жив в