Кондоліза Райс - Демократія

що США надто довго не звертали уваги на відсутність свободи на Близькому Сході. У червні 2005 року в Каїрі я виголосила промову, визнавши цей факт. «Упродовж шістдесяти років моя країна, Сполучені Штати, переймалася стабільністю коштом демократії в цьому регіоні Близького Сходу, і ми не досягли ні першого, ні другого. Відтепер ми підемо іншим курсом, — сказала я. — Ми підтримаємо демократичні надії всіх народів». І далі продовжила, що давно настав час змін. Час особистої свободи, чесних виборів, припинення насильства й залякування громадян та конституційного захисту для всіх.

Попри те що регіональні обставини сьогодні менш сприятливі, ніж у 2005 році, я й досі так думаю. Стабільний Близький Схід колись стане демократичним Близьким Сходом. Лише через інститути люди з усіх релігійних та етнічних груп можуть знайти шлях до мирного захисту своїх інтересів і прав. Якщо диктатори й авторитарні монархи не можуть більше гарантувати цілісність і процвітання своїх країн, то їхнє місце мають зайняти демократичні інститути.

Ірак: коли падають тирани

Я сиділа у своєму кабінеті, намагаючись упорядкувати в часі події кількох останніх днів. Іракські збройні сили не дали серйозну відсіч американським військовим. Війна, що почалася 19 березня 2003 року, мала б, здавалося, завершитися 9 квітня.

Телевізор був увімкнутий, але я не звертала на нього уваги, бо поринула в роздуми, плануючи свою наступну роботу. Обов'язково потелефонувати Коліну про початок відбору послів. Йому теж доведеться повернутися до ООН. Тепер, коли війна закінчилася, ми зможемо взяти на борт росіян і французів. [Міністр фінансів] Пол О'Нілл має потелефонувати своїм колегам і обговорити стабілізацію валюти та зменшення боргу. Це може стати непоганим проривом. Може, президентові варто подзвонити Шираку й Путіну. Ні, трохи зарано.

Раптом мою увагу привернув рух на екрані. Розлючена іракська молодь стягла з постаменту й потрощила на землі масивну статую Саддама Хусейна. Яка мить! — подумала я собі. — Це схоже на 1991 рік, коли статуї Йосипа Сталіна падали по всій Східній Європі. Іракці звільнилися від монстра.

Проте в Іраку ця мить перетвориться на міраж. Коли перша спроба повалити подобу диктатора не вдалася, хтось — може, й американський солдат — порадив узяти мотузку. І був жахливий момент, коли солдати США видерлися на повалену статую, щоб підняти там американський стяг. На щастя, тверезих голів виявилося більше, і раптом з'явився іракський стяг.

Може, це була метафора парадоксу підтримки переходу до демократії за умов окупації. Американська військова влада створила можливості. Проте нову державу мали будувати самі іракці.

Упродовж наступного десятиріччя й далі іракські лідери докладали всіх зусиль, щоб убезпечити свій народ і почати надавати важливі послуги. Треба віддати їм належне: вони намагалися діяти через свої нові демократичні інститути, переймаючись у парламенті й вільній тепер пресі бюджетним фінансуванням і міністерськими посадами. Кілька лідерів мирно пішли з посади, і іракці тричі ходили на дільниці, щоб їх замінити. Громадяни відкрито протестували і воліли зробити свій уряд підзвітним. Країну переслідувало екзистенційне питання: що таке федеральний Ірак? У курдів була одна відповідь, у шиїтів — інша, і ще інша — у сунітів. Попри це іракські лідери вчилися працювати разом і довіряти один одному. Це було важко.

Нижче ми простежимо іракську боротьбу за створення й підтримку демократичних інститутів у надзвичайно складних умовах. Я не збираюся повертатися до рішення про вторгнення в Ірак, бо докладно і чесно дослідила це в попередній роботі[111]. Але варто повторити, що ми повалили Саддама не для того, аби під прицілом зброї запроваджувати демократію в Іраку. Це було б зловживанням американською військовою силою, і я ніколи не радила б президентові реалізувати цю ідею.

Коротко кажучи, президент і його очільник національної безпеки вважали Саддама загрозою безпеці. Ми вважали — на основі розвідданих багатьох країн, — що він відновив свої програми зі створення біологічної та хімічної зброї, а також домігся значного поступу у створенні ядерної зброї[112].

Важливо, що за цим стояв Саддам. Він був давно відомий своєю агресивністю щодо сусідів і постійним пошуком, створенням і використанням засобів масового знищення. Він підтримував терористів — не «Аль-Каїду», але численні інші групи. І ми також боялися, що він може передати зброю масового знищення або технологію її виготовлення деяким із них. У нападі 9/11 комерційні авіалайнери використовувалися як ракети; прагнучи захистити країну, ми не виключали жодного сценарію. Перед катастрофою нам не вдалося з'єднати всі ланки в один ланцюг, і надалі ми це врахуємо.

Після підписання перемир'я на завершення Саддам постійно його порушував. Він намагався вбити президента Джорджа Г. В. Буша. Він обіцяв знищити заборонену зброю, але відмовився надати докази цього, і його постійно ловили на брехні. 1988 року інспекторів ООН вигнали з країни; вони не могли працювати, бо він постійно бавився з ними в кота й мишку. Він вдавався до порушень, відкриваючи вогонь по наших бойових літаках, які забезпечували безполітну зону для захисту наших людей. На певному етапі в 2001 році міністру оборони Дону Рамсфельду було наказано розробити план на той випадок, якщо іракській ППО вдасться збити американський літак. Ми постійно перебували в стані війни з іракським диктатором.

США й 32 країни коаліції вирішили, що міжнародній спільноті час діяти. Резолюція ООН 1441, ухвалена в листопаді 2002 року, попереджала про «серйозні наслідки», якщо Ірак не виконуватиме відповідні умови. Ці факти — або радше факти, як ми їх тоді бачили — стали єдиною підставою для вторгнення в Ірак.

Окремо стояв намір дати іракцям шанс на демократичне майбутнє, і в цьому була своя логіка. В адміністрації дехто, зокрема Дон Рамсфельд, доводив, що після Саддама нам краще настановити іншу сильну особистість. Треба знайти генерала, не причетного до військових злочинів, і нехай іракці самі розбираються. Ідея слушна, але президент уважав, що Америка вже достатньо наробила на Близькому Сході, а результат там був неприйнятний. Через брак свободи в регіоні панували тероризм і нестабільність. Ми знали про складність іракської етнічно-релігійної мішанки. Дати раду цим складнощам могли тільки демократичні інститути, аби люди могли співіснувати, мирно розв'язуючи свої суперечки. Бо інша опція — хтось когось пригнічує — не могла стати формулою стабільності.

Найближча до цього паралель — політика США стосовно Німеччини та Японії після Другої світової війни. США вступали в ті війни не для запровадження демократії; вони долали імперські Японію й Адольфа Гітлера, бо ті загрожували безпеці. Проте, коли режими були повалені, американці зосередилися на побудові демократичних