Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Вибачте – икнув, зніяковіло посміхнулася я.

– Вибачаю. А за що? – "приземлилася" на стілець навпроти мене руденька амазонка.

– Да так, нічого істотного – знизавши плечима, хмикнула я.

– Леся, ну що? – підскочила до новоприбулої офіціантка, а разом з нею і близько половини зали вичікувально примовкло, нагостривши вуха.

– Ну, швидше за все... – почала, було, дівчина, але її перебив Колючка, що увійшов до будівлі.

З важливим виглядом дійшовши до середини зали і прокашлявшись, Фін заявив:

– Прошу всіх по можливості повернутися до куренів. Зараз отамани, сотники... та інша нечисть, буде командувати хто і куди подасться – моментально занудьгував він, наче в цей справі його не цікавило зовсім нічого.

– А... До чого ця кумедія? – уточнив один із завсідників – хлопець, що зливається з натовпом зовнішнім виглядом, але не голосом...

– У зв'язку з нічним... км... нічною пригодою, у нас категорично не вистачає місць.

– І що з цього? – не надихнулася Ольга, що, закинувши рушник на плечі, з байдужим виглядом йшла на кухню, проходячи повз сивого. А Фін з таким же втомлено-байдужим виглядом продовжив як заведений:

– Расселятимуть по можливості в порожні зараз будинки та курені. Когось відправлять у полки та паланки. Можливо навіть, якщо дозволить Соломія, заселятимуть у порожні фортеці та замки.

Після завершення цієї промови, вимовленої як вирок судді, багато хто з насторожених вояк і валькірій повскакував зі своїх насиджених місць і кинувся в невідомому напрямку.

«Невже їм так сподобалася перспектива зайняти замок?» …

У залі ж залишилися лише, як завжди незворушні Іван із Тихомиром, я, Ольга та не численні амазонки.

Ну і "суддя-колючка" в обличчі Фіна теж нікуди не поділася.

– І що? Справді видадуть замки? – здивувалася Леся.

– Видадуть – без особливого натхнення кивнув Фін – але якщо погодяться волхви чи характерники. А вони навряд чи погодяться, бо бути няньками куреням і вигрібати після них бруд і розгроми мало кому подобається, то ж я б сильно не сподівався.

– А чи не надто ризиковано розкидати військо по Запоріжжю? – не могла вгамувати свій скепсис Леся.

До того мені щасливо вдавалося залишатися непоміченою. Тільки, коли байдужий погляд сивого чоловіка звернувся до запитуючої, надовго там не затримався... Погляд холодних очей завмер на мені і в їхній глибині засвітилася зловтіха.

– На Січі все одно залишиться не маленьке воїнство. Якщо тебе це турбує... – нетерпляче відмахнувся Фін і вже наближався до мене.

А мені стало страшно. Поки ця людина не зробила нічого, що виправдовує мою довіру до нього... Так, він довіз мене сюди. Але покинув на кордоні. А ще після без пояснень звинувачив у чомусь і посадив у в'язницю.

Ну, я ж правильно все зрозуміла?

Ні, ну по-людськи. Це навіть прикро…

Тихомир, що сидів за своїм улюбленим столом, побачивши сивого з незворушним виглядом пересів на місце коло мене і безпардонно закинув ноги на стіл, склавши руки на грудях, стаючи такою собі стіною між нами. Уся постать юнака висловлювала впевненість, і навіть певний протест.

Мовчазний брюнет виглядав так, ніби вже був переможцем і допускати будь-яких загрозливих дій з боку потенційного супротивника не планував. Складалося враження, що ні то в чоловіків були свої претензії один одному, ні то темноволосий, чиї очі тепер сяяли синьовою(хоча мені чомусь здавалося що минулого разу вони були інші), знову мав намір захистити мене.

Не описати словами всієї тієї бурі емоцій, що промайнула на обличчі Фіна.

Леся, теж, мабуть, розгадавши наміри чоловіка ніби ненароком перебирала між пальцями короткий метальний ножик, що не зрозуміло звідки взявся, кидаючи хитрі погляди на Фіна. Причому рудоволоса робила це з такою легкістю, що я засумнівалась у реальності зброї. Однак, сумнівалася я даремно.

Метнувши зброю в стіл і, відповідно тим встромивши її в дошку з характерним звуком, дівчина крикнула:

– Ольга! Ну де мій чай?