Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Кареволоса дівчина, що зазвичай цілодобово сидить за документами, вже повільно засинала, сидячи за столом, закиданим тими ж клятими папірцями.

– Соломія, а що ви думаєте? – поцікавилася все та ж коротко стрижена незнайома мені брюнетка-суддя.

Схаменувшись, гетьман поцікавилася:

– Про що ти, Руслана?

Я ось уже який тиждень спостерігаю за цими людьми, але ніяк не можу зрозуміти, як сюди потрапили дівчата, і хто допустив їх до влади… багато років тому на цьому острові не було видно не однієї сукні, а якщо і видно, то точно не при владі.

– Та все про те... ж – слова Руслани обірвала амазонка, що увійшла до кабінету.

– Соломія – звернулася новоприбула до глави всієї цієї країни, чиї важкі повіки невблаганно намагалися зімкнутися – Нехай ситуація трохи змінилася, я, як і раніше, пропоную нам об'єднати війська.

"Десь я це вже бачив" – мимоволі майнула в мене в голові думка і я, не знаю навіщо(міг не триматись – все одно не впаду), притримуючись за різьблену скриню, подався вперед прислухаючись.

– Агафія, проблема зараз не в тому, що ми не хочемо, а в тому, що не можемо. Зважаючи на все, у нас з'явилися недоброзичливці, які можуть стати проблемою і для вас.

– О, люба моя, повір, для нас це проблемою не буде. Я, навпаки, хочу запропонувати вам допомогу та підкріплення з нашого боку.

– Ну, ти ж знаєш, що я сама, не маю права вирішувати подібні питання. А скликати Загальносічову чи Гетьманську Раду буде ризиковано, адже ми не знаємо, що було насправді минулої ночі – збираючи розкидані по столу документи, обізвалася хранителька булави.

– Тоді ми допоможемо вам це розвідати! – із завидною самовпевненістю заявила амазонка, хитро посміхаючись.

Сумно зітхнувши і прекрасно розуміючи, що нічого цікавого не буде, пройшов до вікна і не ким не помічений (втім, як завжди) перескочив через нього і підхоплені вітром помчав у далечінь.

Хортице, рідна ти моя! На всьому білому світі не знайдеш острова рівного тобі за красою та могутністю!

Ех, сестрице Дніпра! Скільки ж ти пережила…

Кожен твій камінчик був свідком багатьох і багатьох дійств… Пам'ятають ще скелі, як гордо височіли на них війська князів київських. Не стихли ще ті русла буйні, що століття тому топили печеніг!

Я ніколи не знав тієї суєти, з якої часто не вилазять дорослі. Зараз їм немає часу озирнутися... Помилуватися красою, що простягаються навколо – красою цього острова, де кожен кущ і дуб з дитинства їм знайомий.

Я мчав над водою, радіючи пустотливим променям сонця, що танцювали по дзеркальній гладі. Вітер приємно віяв мені в обличчя.

Он там внизу "миска" де молодці-характерники з вояками галушки розміром з гарматне ядро ​​в спеку готують. А он, за лісом, над річкою, височіє Чорна Скеля, що крізь віки несе скорботу про великого князя Святослава, який загинув тут, не даючи освітлювати себе сонячним променям.

Скільки тисячоліть грає тут живий оркестр, що пестить слух мандрівників? Шелестить вітер у кронах дерев... вирує Дніпро несучись за обрій... Співають радісні птахи.

Розуму не докладу, як хтось може простягати сюди свої брудні рученята, бажаючи відібрати ці землі. Людська жадібність і справді не знає ні совісті, ні кордонів.

Скільки крові пролито за ці території? Скільки страждань переніс народ, що живе тут?! Щойно звільнившись від Золотої Орди, ми потрапили в лапи Речі Посполитої. Уводила татарва тисячі в ясир, лагодила розбої, відбирала дах, і їжу... а на зміну їй прийшли білоручки-вельможі, що всесильними себе вважали...

Наші пращури вірили, що ми станемо вільними... і їхні молитви були чутні Всевишньому! Безліч земель, що колись належали князям руським, об'єдналися в єдину державу – Військо Запорізьке.

Однак і зараз трапляються перепони...

По сусідству швидко росте і розвивається держава москалів, що хоче себе імперією Російської називати і жадібно тягне руки до чужого добра. Та як вони можуть буть на латинський лад «роси» якщо у них спокон віків жила Орда?

Чи побачать мої брати світло життя нескінченним і незалежним? Чи перестануть спини чесних людей гнутися під ярмом не волі? Чи запанує на землі колись мир?

Стиснувши руки в кулаки і стримуючи сльози, м'яко спланував униз, сідаючи біля мовчазного дуба, чиї гілки подібно до звіриних лап тягнуться на всі боки, бажаючи все бачити і все чути.

Люди завжди поклонялися цьому чотирисотрічному мудрецю, проте мало хто знає його справжнє покликання.

Яскравий стовп синьо-блакитного сяйва осяював рослину, виходячи з-під його коріння. Навколо дуба кружляли непомітні простому оку напівпрозорі метелики, при кожному помаху легких крил яких на кору летів миготівший золотом пилок. А кроена занурювалась кудись у небо, наче сходинки до світу богів.

Зачаровано глянувши на дерево, одразу ж забув про всі свої негаразди.

Можна днями на проліт милуватися живим мостом між світами, чим я і займаюся, вже сам Бог знає скільки часу.

Поглянувши на сидячого, на одній із потужних гілок безтілесного воїна, що навіть у цьому світі був у всеозброєнні, махнув рукою байдужому старому Сірку, а перевівши погляд на острів, з якого аж до небес лилося сяйво, зітхнувши, розчинився в повітрі.

Pov Алана

Ледве доповзши до таверни, я насилу дочекалася бажаного обіду. А після того, як Ольга принесла мені миску неймовірно смачного бульйону, з якимись шматочками вареного тіста(здається калушками… чи галушками?), я з такою жадібністю накинулася на їжу, що буквально за хвилину поглинула всю страву.

З мого боку було дуже необачно відмовитися від запропонованого з ранку сніданку, враховуючи те, що вчорашній обід, власне, як і вечерю, я пропустила (з відомих причин...)

– На вигляд така маленька, а така голодна – пирснула Ольга зі сміху.

Навіть Тихомир здивовано покосився на мене, яка вже самозабутньо допивала трав'яний чай.