Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

– Хто написав ту книгу? – нещадно допитувалась чаклунка. – Пригеретт із Єнотів чи Бадалей із Воронів?

Я не зуміла придушити смішок. Дівчатам потрапила до рук книга про справжніх демонів. Можу закластися, вони перечитали її від першої до останньої сторінки, але навряд чи звернули увагу на ім’я автора.

На підтвердження мого припущення дочка торгаша захлюпала носом із подвійною силою.

– Обкладинка була синя чи червона? – терпляче домагалася свого Мела.

– Червона…

– Взагалі прекрасно, – голосно видихнула чаклунка. – Бадалей, отже… Цей маніяк обожнював криваві ритуали. Коло активували курячою лапкою, копитом, собачим кігтем чи ризикнули власними нігтями?

– У-у-у… Як було в книзі…

– У книзі був відрізаний палець, – нагадала співрозмовниця, – який цілком успішно можна замінити значно доступнішими… Стривай! Девіє, ти хочеш сказати, що ви комусь відрізали палець?!

– Кому відрізали палець?! – схопився розбуджений гучного бесідою Артан.

– Ми кинули жереб…

– І щасливицею стала Вірта, – закінчила замість Девії Мела. – Її кров замкнула коло, тому їй і дісталося найбільше. По суті, її зв’язок із демоном настільки міцний, що звів її з розуму.

– А що трапиться з демоном, коли… Якщо вона помре? – уточнив Ферн.

– Та нічого. Її ж кістки залишаться в цьому світі, тож йому нема про що хвилюватися. Як варіант, маги допоможуть тій дівчині послабити зв’язок… Мені інше цікаво. Відрубаний палець не міг залишитися непоміченим.

– Ну, його не зовсім відрубали, – опустила очі пансіонерка. – Тюкнули трохи… Кістка… Кістка міцна, а Вірта дуже кричала …

Злагоджений подих пронісся кімнатою.

– Це нереально, – прошепотіла Мела. – Не можу повірити… Хто з вас перервав ритуал?

– Ви й це знаєте? – В очах Девії читалося щире потрясіння. – Я… Я вимовляла останню частину… В колі нічого не відбувалося, Вірта була налякана… Мені здалося, краще все припинити і не спокушати долю…

– Словами «Вищий демоне, твоя сила належить мені»? До рядка «Використовуй її тільки за моїм наказом»?

Дівчина кивнула.

– Це погано?

– Якщо ти закликала демона, здатного за власним бажанням показуватися людям, і змусила його поділитися силою… Що тут сказати? Твоєму здоров’ю це не загрожує, а ось для нас усе складно.

– Чому? – махнув довгими віями Чиж, явно який пропустив більшу частину розмови.

– Тому що серед нас є демон. Не тямиш? Це не ви з Артаном почали його чути – це він став… Хм, чутним?

– Видимим теж, – додав баронський синок, вказуючи прямо на мене.

Я скосила очі й мимоволі охнула. На моїх колінах м’яко коливалася срібляста хмаринка – зовсім як тоді, в лікарні, коли я сприйняла це як викрутаси уяви.

«Дрібното ти моя люба! Нарешті я тебе побачила! Який гарненький… Чого вони скаржаться? Та я готова всі скарби світу віддати купецькій дочці за такий подарунок! І ця напівпрозора крихітка вчила мене життю? Манюній, який же ти милий!» – губи самі собою розпливлися в задоволеній усмішці.

На жаль, ніхто з супутників не поділяв моєї радості.