Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 11.1. Злі демони?

 

Про пансіон розповзалися недобрі чутки. Більшість батьків визнали, що краще забрати дочок від біди подалі, і незабаром заклад майже спорожнів. Господиня була сама не своя від горя і чомусь звинувачувала у всьому лишень вільшанського чистильника, який не зберіг ту пригоду в таємниці. Цікаво, як, на її думку, він міг заткнути роти півсотні свідків?

П’ятеро дівчат, що залишилися в закладі, побоювалися виходити навіть у двір, а про нічні гуляння взагалі забули. Однак доля розпорядилася так, що чергову біду привела до них сама директриса.

Гордо задерши підборіддя, вона відрекомендувала підопічним пані Олаю із Синиць. Та почула про нещастя «Ромашкового поля» і вирішила пожертвувати чималу суму на відновлення доброго імені пансіону. Літня пані в дорогих мереживах здавалась напрочуд пристойною і благонадійною. Вона пригостила дівчат печивом – крихітними шматочками тіста, настільки твердими, що простіше було їх проковтнути цілими, ніж намагатися розжувати.

Було це ближче до обіду, і вже ввечері Девія зрозуміла, що щось трапилося. Ні, вона не бачила нікого незвичайного, не відчувала невластивих їй бажань, не боялася темних закутків… Дівчина просто знала – цього разу доля обрала саме її.

– Коли це було? – уточнила чаклунка, перервавши емоційну історію Девії з Їжаків.

– Вчора, – опустила очі донька купця. – Я сказала директрисі… Не хотіла, щоб хтось постраждав… Вона з’їздила в гільдію… Там їй не повірили… Не повірили, але пообіцяли зранку розібратися…

– Тобто і таємній службі, і гільдії магів байдуже, що в їхньому місті вільно розгулюють троє демонів? – з незрозумілою різкістю продовжувала Мела. – Нізащо не повірю, що твоїх подруг не розговорили, і вони не видали всю компанію. Навіщо ви взагалі гралися з потойбічними силами?! – Вона ледь стримувала агресію. – Нудно було? То бавилися б дурманливими травами! Скільки дуреп у це втягнуто?!

Щелепа Девії впала вниз.

– Звідки ви…

– Звідки знаю? Демони не заводяться як таргани! Вони живуть у своєму світі, і їм начхати на наш, поки хтось особливо розумний не висмикне їх із теплого ліжка і не змусить працювати! У вашому випадку – висмикне і залишить напризволяще! То скільки вас було? І скількох демонів ви встигли перемістити?

Девія шмигнула носом і похмуро пробурмотіла:

– Троє… Вірта знайшла книгу… У неї був знайомий, у якого брат скоро стане магом… Вона і сама могла… Ну, це… Зі срібним пилом… Як гільдійські. Кіра запропонувала місце… Вона вічно з безпритульними лазить… лазила… Все місто знає, всі занедбані школи і пансіони… А я… У мене були гроші, тому я дістала необхідні інгредієнти… Майже рік відкладала…

– Коло ви намалювали крейдою, а потім змили дощовою водою, – додала чаклунка. – Як і вимагав підручник… Але прив’язувати демонів до себе побоялися, тому їм довелося зробити це самим.

– Навіщо? – долинуло від Ів.

– Ось і мені цікаво, навіщо юним дівчатам знадобився демон? Та не один, а три! Щоб на всіх вистачило, чи як? – уїдливо запитала Мела. – Вірта хотіла красеня, Кіра обожнювала дітей… Боюсь навіть подумати, кого викликала ти! Стара пані… Хм, вона напевно з вищих. Із тих, хто може прикидатися людиною.

– Ні, – перервала її сестра, – я питала, навіщо демонам прив’язувати себе до людей? Хіба вони не воліли б залишатися вільними? Як наш… Вільними, одним словом?

Широка посмішка чаклунки змусила мене здригнутися, а купецьку дочку знову запхикати.

– Вони абсолютно вільні. Ів, не переживай, гаразд? Нічого особливо поганого не сталося. Демона висмикнули з його світу, але він не може існувати в нашому сам собою. Людина, яка закликає потойбічну сутність, доторкується до іншого світу і стає своєрідним якорем, завдяки якому демон не розсіюється в чужому всесвіті. Зв’язок, про який я кажу, не має нічого спільного з підпорядкуванням і печатками. Він життєво необхідний і за звичайних обставин для людини непомітний.

За вікном завивав вітер, дерева розлючено дряпали дах, крупинки снігу голосно барабанили в скло… Зупиняючись на заїжджому дворі, ми зажадали у господаря дві кімнати: одну більшу, для жіночої частини компанії, і якусь комірчину для чоловіків. Зараз усі зібралися в нашій кімнаті: по-справжньому просторій, досить добре обставленій і сильно натопленій. Два широкі ліжка, присадкуватий стіл, яскрава лампа, масивні стільці – за десять мідних монет навряд чи можна було сподіватися на щось краще.

Аристократик дрімав, притулившись до плеча терплячої Ів. Ех, шкода, що його не зморило поруч зі мною – я навчила б вельможного вискочку пристойній поведінці! Так навчила б, що він на тиждень забув би про сон!

Чиж окупував єдиний стійкий стілець і уважним поглядом дивився на баронського синка. Мені було цікаво, чи спить він із розплющеними очима, чи просто задумався.

Чаклунка розклала на столі якісь незрозумілі папірці і влаштувала Девії допит без жалю.

Ферн, довівши до сказу новачків у нашому товаристві тих, хто спілкується з демонами, самовдоволено мовчав, ну а я зіщулилася на краєчку виділеного нам із пансіонеркою ліжка і просто спостерігала.

Спати зовсім не хотілося. Зовні вирувала хуртовина і навіювала лихі думки про завтрашній день, слухати схлипи дівчати було неприємно… Чого Мела до неї причепилася посеред ночі? Неначе є людина, що ніколи не помилялася!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍