Артур Чарльз Кларк - Друга одіссея

з усіма нюансами поведінки «Діскавері» могла звернути на це увагу. Новини могли бути як добрі, так і погані — запалилася плазма чи запалювання відкладено… Керноу наважився швидко глипнути на Чандру — обличчя маленького науковця було похмуре й виснажене, і чи не вперше інженер відчув до нього співчуття як до людини.

А ще Керноу згадав приголомшливу інформацію, якою з ним поділився Флойд: Чандра хотів залишитися з кораблем і скласти Еалу компанію в трирічній мандрівці до Землі. Він більше нічого про це не чув, напевно, після попередження Боумена про таку пропозицію просто забули. Утім, можливо, Чандра знову запав у спокусу, якщо справді так, то на цій стадії він нічого не міг удіяти. На необхідні приготування просто немає часу, навіть якщо вони залишаться на іншій орбіті й затримаються довше за кінцевий термін. Та й Таня не дозволить цього після всього, що сталося.

— Еале, — прошепотів Чандра, так тихо, що Керноу заледве зміг його розчути. — Нам треба піти. Я не маю часу пояснювати причини, але запевняю тебе, що вони дуже вагомі.

— Дві хвилини до запалювання. Усі системи працюють. Зроблено остаточні приготування. Мені шкода, що ви не залишитися. Чи не могли б ви назвати мені деякі з цих причин у порядку важливості?

— Не за дві хвилини, Еале. Продовжуй відлік. Я поясню пізніше. Ми ще більше ніж годину будемо разом.

Еал не відповів. Мовчанка тривала досить довго. Напевно, уже минула хвилина, яку комп’ютер мав оголосити…

Керноу глянув на годинник. «Господи, — подумав він, — Еал пропустив оголошення! Він зупинив відлік?» Рука Керноу непевно стисла вимикач. «Що мені тепер робити? Хай би Флойд сказав хоч щось, але він, напевно, боїться зробити гірше… Почекаю, доки спливе час, — ні це надто критично, мабуть, іще одну хвилину — потім я вимкну його і ми зробимо все вручну…»

Далеко-далеко почувся слабкий свист, немов звук торнадо, що наближалося з-за обрію. «Діскавері» почав вібрувати — це перша ознака повернення сили тяжіння.

— Запалення, — оголосив Еал. — Повна тяга через п’ятнадцять секунд.

— Дякую, — відповів Чандра.

Розділ 48. Через нічний бік

Гейвудові Флойду в раптом незнайомому — бо без невагомості — інтер’єрі льотної палуби «Леонова» події, що відбувалися далі, здавалися схожими радше на класичну уповільнену зйомку нічного жахіття, аніж на реальність. Лише раз у своєму житті він знав подібну ситуацію, коли сидів на задньому сидінні машини під час неконтрольованого заносу. Там теж виникло відчуття повної безпорадності спільно з думкою: «Це не має значення, усе насправді відбувається не зі мною».

Зараз, коли почався етап запалювання, його настрій змінився, світ знову почав здаватися справжнім. Усе спрацювало так, як він планував: Еал скерував їх на безпечну подорож до Землі. З кожною наступною хвилиною їхнє майбутнє ставало все певнішим; Флойд починав помалу заспокоюватися, хоча він і зоставався насторожі щодо всього, що відбувалося навколо.

Востаннє — і коли ще якась людина потрапить сюди знову? — він пролітав над нічним боком найбільшої планети, що за обсягом дорівнювала тисячі Земель. «Леонов» повернувся так, що опинився між «Діскавері» та Юпітером, тому огляд на хмари, що таємниче поблискували внизу, був вільний. Навіть зараз десятки інструментів зондували й записували інформацію про планету; Еал і далі провадив дослідження, навіть коли люди пішли.

Після того як нагальна криза минула, Флойд обережно попрямував «униз» із льотної палуби — як дивно знову відчувати вагу, хай навіть вона становить десять кілограмів! — і приєднався до Жені та Катерини в спостережній кімнаті.

Крім тьмяних червоних вогників, що попереджали про надзвичайну ситуацію, тут панувала цілковита темрява, тож вони могли повною мірою насолодитися неймовірним видовищем ззовні.

Він поспівчував Максові Брайловському та Саші Ковальову, які у повному спорядженні сиділи біля герметичного люка й проґавили таку неперевершену виставу. Вони мали бути готові вийти в космос і перерізати троси, що з’єднували кораблі, якщо раптом не спрацює вибухівка.

Юпітер заполонив усе небо, він простягався просто перед ними за п’ятсот кілометрів унизу, тож астронавти могли розгледіти лише крихітний клаптик його поверхні — не більше ніж можна спостерігати на Землі з висоти п’ятдесяти кілометрів над рівнем моря. Коли очі звикли до тьмяного світла, яке відбивалося від крижаного шару далекої Європи, Флойд побачив на диво багато подробиць. Щоправда, при такому освітленні розрізнити кольори неможливо, хіба вкраплення червоного то тут, то там, але обриси хмар проглядалися, Флойд навіть помітив краєчок маленького циклонного шторму, що чимось нагадував овальний острів, укритий снігом. Велика чорна пляма давно сховалася за обрій, вони не побачать її, аж доки не стануть на шлях додому.

Унизу між хмарами час від часу спалахувало світло, здебільшого його викликали юпітеріальні еквіваленти гроз. Однак інші сяйва та спалахи люмінесценції були триваліші й таємничіші за походженням. Інколи кола світла розходилися немов ударні хвилі від центрального джерела, а ще траплялися промені, що оберталися, та світлові віяла. Потрібна лише дещиця фантазії, щоб уявити, що вони є доказом існування технологічної цивілізації внизу під хмарами — вогні міст, маяки аеропортів. Але радар і зонд аеростат давно довели, що там немає нічого твердого тисячі й тисячі кілометрів, увесь шлях до недосяжного ядра планети.

Північ на Юпітері! Останній великий план був найчарівнішою інтерлюдією, яку Флойд міг пригадати за все своє життя. І він повністю насолоджувався цією миттю, бо, напевно, зараз нічого лихого не могло трапитися; ба навіть якби й трапилось, йому ні за що собі дорікнути. Він зробив усе можливе, щоб забезпечити успіх операції.

У вітальні панувала тиша, нікому не хотілося говорити, а килим хмар повільно розгортався під ними. Кожні кілька хвилин Таня й Василій оголошували поточний стан запалювання; ближче до кінця запалювання на «Діскавері» напруга знову почала зростати. Це була критична мить — і ніхто не знав, коли саме вона настане. В астронавтів виникли певні сумніви щодо точності датчиків палива, але запалювання мало тривати, доки паливні баки не спустошаться зовсім.

— Роз’єднання за десять секунд, — повідомила Таня. — Вальтере, Чандро, готуйтеся відходити. …Максе, Василію, на свої позиції. П’ять… чотири… три… два… один… нуль!

Нічого не змінилося; слабке гудіння моторів «Діскавері» досі долинало до них через товщину двох корпусів, а вага, індукована тягою, досі хапала їх за кінцівки.

«Нам щастить, — подумав Флойд. — Очевидно, датчики показували менше пального, ніж його виявилось насправді». Кожна секунда подальшого запалювання була для них подарунком, кожна секунда могла означати навіть різницю між життям і смертю. І як дивно слухати рахунок на збільшення замість зворотного відліку!

П’ять секунд… десять