Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

люди, ми великі звірі, навіть богові страшно подивитись на нас. Ви крітяни, я македонець, подолаємо гору, а не вона нас! Ми ж Туреччині дали чосу, то невже злякаємося цієї гірки? Налягай!

До Зорбаса хтось підбіг. У світлі ацетилену я розпізнав вузьке лице Мімітоса.

— Зорбасе,— заїкаючись, видушив із себе хлопець,— Зорбасе...

Той, обернувся, побачив Мімітоса і, впізнавши його, махнув ручиськом:

— Геть звідси! Бігом...

— Я прийшов від мадам...— почав недоумкуватий.

— Геть звідси, кажу тобі! Я зайнятий!

Мімітос подався геть, Зорбас нервово сплюнув.

— День дано для роботи,— сказав він.— День — це чоловік. А ніч дано для гульні, ніч — це жінка. Не треба їх плутати!

Тоді озвався я:

— Хлопці, уже полудень, час би й пообідати.

Зорбас обернувся, побачив мене і скривився:

— З твого дозволу, хазяїне, залиш нас. Ходи собі обідати. А ми згаяли десять днів, треба надолужити втрачене. Смачного тобі!

Я вийшов із лави, спустився на берег. Хотілося їсти, та я розкрив книжку, яку мав при собі, й невдовзі забув про голод. «Роздум — це теж забій,— подумав я.— Налягай!» І поринув у глибоку шахту мозку.

Хвилююча книга — про засніжені гори Тібету, про його таємничі монастирі, про мовчазних ченців у жовтих рясах, ченців, які, зосереджуючи свою волю, примушують ефір набирати форми того, чого вони бажають.

Високі вершини, повітря, густонаселене духами; до тієї високості не долітає суєтне шамотіння світу. Великий аскет бере своїх учнів, хлопців шістнадцяти — вісімнадцяти років, і веде їх опівночі до замерзлого гірського озера. Там вони роздягаються, пробивають лід і занурюють одяг у крижану воду, а тоді надягають його й сушать на тілі. Потім знову занурюють і знову сушать, і так сім разів. А по тому вертаються в монастир на ранкову молитву. Піднявшись на якусь вершину, заввишки п’ять чи шість тисяч метрів, вони спокійно вмощуються й починають глибоко, ритмічно дихати. Сидять голі до пояса й не мерзнуть. У пригорщах тримають кружки з холодною водою і вдивляються в неї. Зосередивши на замерзлій воді свою увагу, і вода закипає. Тоді вони заварюють собі чай.

Великий аскет збирає учнів навколо себе й вигукує: «Горе тому, хто не має в собі джерела щастя!», «Горе тому, хто хоче бути схожим на інших!», «Горе тому, хто не усвідомлює, що це життя й потойбічне є одне ціле!»

Заходила ніч, уже не можна було читати. Я закрив книжку й задивився на море. «Треба,— міркував я,— звільнитися від усіх кошмарів: будд, богів, вітчизн, ідей... «Горе тому хто не звільниться,— подумки кричав я,— від будд, богів, вітчизн, ідей!»

Море різко почорніло, щербатий місяць хилився до заходу. Вдалині, за садами, сумно вили собаки, і їхнє виття повнило всю долину.

З’явився Зорбас, заляпаний глиною, сорочка на ньому була подерта.

— Добре сьогодні день минув,— сказав він задоволено.— Попрацювали.

Я слухав Зорбаса, не розуміючи його слів: мої думки й далі витали по далеких таємничих бескеттях.

— Про що замислився, хазяїне? Розум твій десь далеко.

Я зібрався з думками, обернувся, глянув на товариша й кивнув головою:

— Зорбасе, тобі здається, що ти страшний, жахливий Синдбад Морехід, який об’їхав увесь світ, тому ти й кокошишся. Але ти не бачив нічого, нічого, нещасний! І я теж. Світ далеко більший, ніж ми собі уявляємо. Ми все мандруємо, а насправді ще й носа не виткнули за поріг свого дому.

Зорбас стиснув вуста й нічого не сказав. Тільки вискнув, наче вірний пес, коли його б’ють.

— Є такі велетенські гори,— вів далі я,— пристановище богів. Там повно монастирів. А в тих монастирях живуть ченці, одягнені в жовті ряси. Вони можуть сидіти схрестивши ноги місяць, два місяці, шість місяців і думати про якусь одну-єдину річ. Єдину, чуєш? Не про дві, про одну! Вони не думають так, як ми, одразу про жінку й вугілля, чи про книжку й вугілля, їхній розум спрямований на одну-єдину річ. Тому вони здатні творити дива. Ти бачив, Зорбасе, як лінзою збирають сонячне проміння в одну точку? У тій точці невдовзі спалахує полум’я. А чому? А тому, що сила сонця не розпорошується, вся вона збирається в одному місці. Так само й людський розум може творити дива, якщо спрямувати його на одну-єдину справу. Ти зрозумів?

Зорбасові перехопило віддих. Він аж сіпнувся, наче хотів утекти, але стримався.

— Кажи далі! — прохрипів він здушеним голосом, та одразу підхопився на ноги й загорлав: — Мовчи! Мовчи! Навіщо ти мені ятриш душу, хазяїне? Мені тут було добре, куди ти мене штовхаєш? Я зголоднів, аж тут бог чи диявол (хай мене грім поб’є, якщо я їх розрізняю!) кинув мені маслака, щоб я обгриз його. Я помахав хвостом, загавкав: «Дякую! Дякую!» А тепер ось...

Зорбас тупнув ногою об каміння й відвернувся від мене — рушив був до халабуди, але знову скипів і зупинився.

— Ух! Ото вже маслака кинув мені богодиявол! — прошипів він.— Якусь затягану співачку! Стару корову!

Потім ухопив жменю ріні й пожбурив у море.

— Тільки хто він, хто він, той, що кидає нам маслаки?

Зорбас почекав і, не почувши від мене відповіді, обурився:

— Мовчиш, хазяїне? Якщо знаєш, то скажи, аби і я знав, як його звати, і будь певен, я йому покажу! А отак, наосліп, куди мені пхатись? Тільки лоба наб’ю.

— Пора б уже й поїсти,— сказав я.— Берись-но куховарити. Спершу повечеряємо.

— А не могли б ми витримати один вечір не ївши, хазяїне? У мене був дядько, чернець, то він увесь тиждень сидів на воді та солі, і лише в неділю та по великих святах підсипав туди трохи висівок. І прожив сто двадцять років.

— Він прожив сто двадцять років, Зорбасе, бо вірив, що знайшов свого бога, прив’язав свого віслюка, як ти кажеш, і ніяких тобі клопотів. А от ми, Зорбасе, не маємо бога, який би нас годував, а тому розпалюй вогонь, є трохи риби, то звари юшку, гарячу, густу, та побільше вкинь у неї цибулі й перцю, як ми любимо. А там побачимо.

— Що побачимо? — роздратовано кинув Зорбас.— Коли наїмося, то все забудемо.

— Я цього й хочу, саме в цьому й полягає значення їди... Ну ж ходи вже, приготуй юшку, Зорбасе, поки ми обидва не луснули од злості!

Але Зорбас не зрушив з місця — він стояв непорушно й дивився на мене.

—