Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

тим, яке потужне враження їхня пригода та його дії справили на Ату, дає підліткові пораду, яка може виявитися корисною в багатьох випадках:

— Бачиш цей дерев’яний ящик, Ато? Фріци можуть вибити зізнання навіть із нього. Але ти, якби з тобою трапилося щось подібне, ти не повинен сказати нічого. Розумієш? Нічого.

А от ця репліка, попри все прагнення до стислості, аж ніяк не є зайвою в цій історії.

191

Звісно, здогадатися, що поява книжки Джонатана Літтелла та її успіх мене дещо стурбували, зовсім не важко. Я можу скільки завгодно заспокоювати себе, що в нас різні задуми, але однаково треба визнати, що сюжети наших книжок доволі близькі. Я зараз саме читаю роман Літтелла, і кожну сторінку мені хочеться прокоментувати. Треба стримувати в собі це бажання. Лише зазначу, що на початку книжки є опис Гайдріха, і процитую одну фразу: «Пальці його видавалися занадто довгими, скидаючись на жилаві водорості, що приросли до рук». Мені, сам не знаю чому, неабияк до вподоби цей образ.

192

Я вважаю, що вигадати персонажа, щоб краще зрозуміти історичні факти, — це те саме, що сфальшувати докази. Чи радше, як висловився мій зведений брат, із яким я це обговорював, «додати до злочину обтяжувальних обставин, коли доказів провини і без того не бракує…»

193

Над Прагою 1942 року невідступно витає аура чорно-білого фото. Перехожі-чоловіки в м’яких капелюхах і темних костюмах, жінки в приталених спідницях, усі схожі на секретарок. Я це знаю, тому що дивлюся на світлини, які лежать переді мною. Хоча ні, мушу визнати, я трохи перебільшив: не всі жінки схожі на секретарок, деякі на медсестер.

Чеські поліціянти-регулювальники, які стоять на перехрестях, у своїх кумедних касках напрочуд подібні до лондонських констеблів. У Празі нещодавно перейшли на правобічний рух, спробуй-но тут розберись…

Злегка подзенькуючи, то в один бік, то в інший їдуть трамваї. Це старі червоно-білі вагони (але звідки ж я можу знати, що вони червоно-білі, якщо фотографії чорно-білі? Знаю, та й годі). Вони мають круглі фари, на кшталт ліхтарів.

Фасади будинків у Новому Місті обвішані яскравими неоновими вивісками, які рекламують усе що завгодно: пиво, фірмовий одяг і, звичайно, взуття славнозвісної фабрики Томаша Баті — просто перед в’їздом на Вацлавський майдан, який є суцільним гігантським бульваром, майже таким само довгим і широким, як Єлисейські Поля.

Правду кажучи, відчуття таке, наче все місто заполонили написи, і не лише рекламні. Усюди латинська літера V. Попервах символ чеського Опору, пізніше її перейняли нацисти як заклик до остаточної перемоги Райху у війні. V на трамваях, V на машинах, часом навіть просто накреслена на землі, вона скрізь, і дві противні сторони, дві ідеологічні сили, сперечаються за неї.

На голій стіні — графіті «Židi ven!», тобто «Жиди, забирайтеся геть!». У вітринах магазинів — заспокійливі роз’яснення «Čiste arijský obchod» — «Суто арійська крамниця», а біля входу до пивнички — прохання «Žádá se zdvořile, by se nehovořilo o politice», мовляв, уклінно просимо шановних клієнтів утриматися від розмов про політику.

А ще моторошні червоні оголошення, двома мовами, як і всі вказівники в місті.

Я вже не кажу про прапори та всілякі стяги, це й так очевидно. Жоден прапор ніколи так ясно не висловлював свого значення, як ця чорна свастика в білому крузі на червоному тлі. До речі, одного разу хтось звернув мою увагу на те, що чорний, білий і червоний — це кольори торговельної мережі «Дарті». Щиро кажучи, це мене трохи збентежило…

Хай там як, а хоча й Празі сорокових років бракує безтурботності, тут відчувається стиль і вишуканість. Я б не здивувався, упізнавши на світлинах серед перехожих Гамфрі Боґарта або Ліду Баарову — дуже вродливу й дуже відому чеську акторку (її фото на обкладинці часопису про кіно також у мене перед очима), яка до того ще й була коханкою Ґеббельса в передвоєнні роки. Дивні часи.

Я знаю в Старому Місті ресторан «У двох котів», розміщений під аркою, з обох боків якої намальовані два велетенські коти, але де шукати трактир, який називається «У трьох котів» і якого вже, може, й не існує, я не знаю.

У трактирі троє чоловіків п’ють пиво. Вони не розмовляють про політику, вони обговорюють графік роботи.

За столиком разом із Ґабчиком і Кубішем сидить столяр. Але це не якийсь там собі звичайний столяр, а столяр, що працює в Празькому граді й завдяки цьому щоранку бачить, як до замку під’їжджає «мерседес» Гайдріха, а щовечора — як від’їжджає.

Говорить Кубіш, тому що столяр також моравець, і рідний акцент його заспокоює.

— Ти не хвилюйся, твоя допомога нам потрібна до, а не під час. Коли ми його вколошкаємо, тебе поряд не буде.

Он як? То оце й уся секретність операції «Антропоїд»? Навіть столярові, який мав лише повідомити, коли приїжджає і від’їжджає Гайдріхова машина, розповіли все навпрямець. Я десь читав, що Ґабчик із Кубішем не завжди дотримували суворої таємниці. А з іншого боку, чого б вони досягнули надмірною скритістю? Столяр і сам міг легко здогадатися, що інформація про Гайдріхів автомобіль потрібна аж ніяк не для статистики пересування «мерседесів» Прагою. До того ж, як свідчить столяр, Кубіш — зі своїм щонайкращим моравським акцентом — його таки попередив:

— Слухай-но, тільки своїм удома анічичирк!

Ну, зрештою, коли вже попередив, то річ зовсім інша…

Отже, столяр мав щодня занотовувати час, коли Гайдріх прибуває до замку й коли відбуває, а також зазначати, з охороною він їздить чи без.

194

Гайдріх буває всюди: в Празі, в Берліні, а в травні 1942-го — і в Парижі.

В обшитих шалівкою салонах готелю «Мажестік» уповноважений Ґерінґом генерал поліції та голова Служби безпеки приймає високопоставлених офіцерів, керівників окупаційних есесівських військ, щоб обговорити з ними матеріали справи, ще не відомої ані його підлеглим, ані широкому загалу як «остаточне рішення єврейського питання» і виконання якої він їм доручить.

У травні 1942 року вбивства, які чинили айнзацгрупи, було зрештою визнано занадто великим випробуванням для солдатів, що брали в них участь.

Розстріли поступово замінюють пересувними газовими камерами. Цей новий метод простий і водночас напрочуд винахідливий: євреїв заганяють усередину вантажівки-фургона, куди через шланг виводяться вихлопні гази, і жертви задихаються від монооксиду вуглецю. Перевага такого способу подвійна: по-перше, за раз можна знищити більше євреїв, по-друге, нерви катів у безпеці. Є ще одна особливість, яку виконавці вважають доволі кумедною: трупи набувають рожевого кольору. Єдина незручність полягає в тому,