Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

— Твою ж маму, — оцінив краєвид Луї.

Виходити на галявину йому одразу не захотілося. Клубочок, мабуть, був солідарний з некромантом і нерішуче застиг під черговим колючим кущем. Дівчата дружно зіщулилися, ельф втягнув голову в плечі, і тільки вовк дивився на галявину, як генерал на ворожу територію, яку збирався захопити в бою.

— Думаю, нам треба в цю будову, — сказав він задумливо.

— Будова? — перепитала Міррет, здивовано подивившись на викладача.

— Ось та купа справді рукотворна, — впевнено сказав вовк. — І там має бути вхід. Тим більше, нашого чудовиська ніде не видно.

— А може воно не на цій галявині, — засумнівалася Мірет, яку злива зовсім не надихала на дослідження.

— Треба перевірити, — за всіх вирішив вовк і схопивши клубочок, кинув його під зливу.

Нещасний провідник підскочив і похмуро покотився до споруди.

Пригодники переглянулись і пішли за першопрохідником. А коли він їх довів до входу в ступінчасту піраміду, точніше, до воріт, у яких хтось прорубав здоровенну дірку, вони навіть не запідозрили, що повинні вклонятися клубочку в землю і всіляко його вихваляти. Тому що трохи раніше Фіністу і Дженні довелося дуже довго ходити навколо піраміди, перш ніж вони знайшли ворота, що ховалися за чагарниками і повзучими рослинами.

***

Мокрі, змерзлі й дуже злі Дженні й Фініст вже кілька годин, якщо вірити відчуттям, блукали лабіринтом усередині піраміди, збираючи на себе пил, павутину та здохлих павуків. Зрідка по дорозі зустрічалися миші, які ніколи не бачили людей і тому безстрашно застигали у них на шляху, щоб краще роздивитися таке диво. Десь далеко щось пищало та капало. А Фініст і Дженні завзято йшли, проклинаючи незрозуміло кого кожен своєю мовою.

Компанії з ельфів, перевертнів, богиніної дочки та некроманта пощастило набагато більше — у них був клубочок, який у лабіринті орієнтувався непогано, а через те, що там було дуже брудно, намагався дістатися кінцевої мети якнайшвидше. Але до чудовиська першими дійшли все одно Фініст з Дженні і застигли в дверях, здивовано розглядаючи його.

— Це що? — нарешті спитав Фініст, так і не зумівши зрозуміти, де у крилатого пагорба незрозумілого сіро-бурого кольору шукати голову, скільки в нього лап і що за незрозумілий стовпчик стирчить знизу, нагадуючи про посаджених на кілок розбійників, про яких доброму молодцю розповіла та сама бабуся.

— Поняття не маю, — чесно зізналася Дженні, у якої величезні крила асоціювалися з ангелами, а забарвлення істоти з вихідцями з пекла.

— І що нам тепер робити? — запитав Фініст.

— Перемагати це, — впевнено сказала Дженні.

Фініст оголив меч і невпевнено на нього глянув. Чудовисько було велике і меч на його тлі здавався несерйозною тріскою. І, можливо, він у результаті додумався б до того, що треба напасти і все саме якось складеться, але тут прийшла друга група борців із чудовиськами. І, замість того, щоб битися, Фініст затіяв скандал, а вони в нього завжди непогано виходили, причому самі собою. Якось так він був влаштований, що часом у ньому прокидалась догадливість і він одразу ж нею користувався.

— Конкуренти на наше чудовисько! — заволав він і виставив перед собою меч.

Конкуренти зупинилися і подивилися на нього хтось із цікавістю, хтось із подивом.

— Бомжі якісь, — першим визначився Луї з тим, кого бачить.

— Сам ти бомжа! — ще голосніше заволав Фініст, якого поки не залишила недоречна здогадливість і він зрозумів, що це образа.

— Здається, я його десь бачила, — задумливо сказала Аллочка.

— Дурна ельфа! — впізнав дівчину Фініст і кінчик меча, що дивився на найвищого Варена, перемістився на Аладріель.

— Точно бачила, — сказала ельфійка.

— Це той дурень, якого ми з машини викидали, — сказала жаба. — Дерева вона запам'ятовує, а людей ніяк.

— Це наше чудовисько! — гордо заявив Фініст і змахнув мечем, як йому здавалося, погрозливо.

Замах вийшов широким і душевним, і закінчився тим, що меч вирубав шматок каменю зі стіни, який звалився з таким гуркотом, що всі підскочили.

— А чого це воно ваше? — обурилася Міррет, хоча поки що жодного чудовиська в очі не бачила. — Нас до нього самі боги привели!

Клубочок, якого вперше зарахували до богів, підкотився до її ніг і вдячно тицьнув у черевик.

— Тому що ми перші прийшли! — напрочуд швидко зорієнтувався Фініст.

— А нам потрібніше! — заявила Міррет.

— І нас більше, — похмуро додав Луї.

— Це вам потрібніше?! — обурився Фініст і вже ладен був розповісти про свою чоловічу проблему, але тут з кімнати визирнуло саме чудовисько, поправило окуляри на страхітливій ікластій морді і заговорило приємним голосом:

— Молоді люди й нелюди, ви мені читати заважаєте, — сказало і подивилося на всіх так, як стомлена вихователька дивиться на неслухняних дітей.

Міррет чомусь відразу стало соромно. Луї з цікавістю дивився на ікла, пройняти його поглядом було практично неможливо. Аллочка відступила за широку спину вовка, а Аркалель відійшов до стіни і прикрив кишеню долонею. Дженні зблідла і зробила крок убік. І лише один Фініст відреагував зовсім неадекватно чи навпаки адекватно ситуації.

— Розмахнись плече, розпрямись рука! — дико закричав добрий молодець і спробував відрубати страхітливу голову невідомого чудовиська.

Чудовисько рубатися не хотіло. Тому зловило меч довгими кігтями, що відсвічували червоним і металевим, одним ривком висмикнуло його з рук Фініста і обережно поклало під стіну.

— Вам би, юначе, хорошого психолога, він би допоміг вам упоратися із зайвою агресивністю, — заявило чудовисько і пильно подивилося на всіх інших. — То чого ви прийшли? Скарби мої отримати чи мрієте шкуру прибити над каміном? Одразу попереджаю, принцес у мене немає, останню я стусаном вигнав, а то прийшла і заявила, що чекатиме тут нареченого. Теж ще, знайшла шлюбну контору.

— Не турбуйтеся, — сказав Луї і криво усміхнувся. — Нам треба лише вас перемогти, щоб подвиг зарахували. А шкуру можете лишити собі.