Кетрін Огневич - Провісниця, Кетрін Огневич

Розділ 39.Прогулянка

 

Залишок дня я провела за читанням історії Лліріана. І хоча я намагалася сфокусуватися на тексті, думками все одно поверталася до розмови з лліріанським королем. Він все ще вів свою загадкову гру, яку я ніяк не могла зрозуміти. З якоїсь причини я була йому потрібна, але карти викладати не поспішав, лише говорив суцільними загадками. В точності сьогоднішня розмова з ним нічим не відрізнялася від попередніх – він хотів, щоб я скористалася своїм даром. І щось мені підказує, що це пов'язано не лише з тим, що я маю передбачити напад на королівському балу.

Почувши знайоме потріскування в повітрі, я відразу насторожилася, оскільки це міг би знову бути король чи хтось інший. Але коли я обернулася, то побачила Фабіана. Недовго думаючи, я одразу кинулася в його обійми, і наші губи зустрілися в поцілунку. Руки хлопця відразу міцно притиснули мене до себе, від чого я ледве змогла стримати усмішку. Очевидно, він сумував так само сильно, як і я. Як тільки він перервав поцілунок, я одразу поглянула на нього, і не могла не помітити, як змінився колір його очей.

— Не думав, що ти будеш така рада мене бачити, — нарешті сказав він, чим викликав у мене сміх. Що ж, мабуть, я його трохи приголомшила своїми діями.

— Ну, знаєш, думати взагалі шкідливо, Фабіане. Знаєш, як кажуть у нас на Землі? Вчинки говорять голосніше за слова... — Фабіан одразу змінився. Я б навіть сказала, що всі ті емоції, що промайнули на його обличчі кілька секунд тому, просто зникли. — Я сказала щось не те?

— Ні! Ти ... Ти просто здивувала мене, от і все. Далеко не кожен згоден із цим виразом. Я теж так вважаю, Кессі.

— Справді? Ти впевнений?

— Так звичайно. Чи не хочеш прогулятися?

— Звісно хочу! Ти ще питаєш. А куди ми підемо?

— Я хотів прогулятися королівськими садами, якщо ти не проти.

— Добре. Там будемо тільки ми?

— Так. Я почекаю, поки ти переодягнешся – на вулиці сьогодні трохи прохолодно, тож візьми з собою накидку.

— Як скажеш, — пробурмотіла я у відповідь, і одразу попрямувала до шафи. Недовго думаючи, я витягла звідти свої джинси та улюблений кашеміровий светр темно-зеленого кольору. Як-не-як, я не була фаворитом того одягу, що так люб'язно надала для мене Ліара і кравчиня. Усі ці сукні, корсети, дивні капелюшки — точно не моє. Не люблю я такий одяг. Ну от що тут зробиш, га?

Озирнувшись назад, я переконалася, що Фабіан повернувся до мене спиною і нічого не бачить. Хоча по суті, якщо подумати, ми вже бачили один одного голими, і соромитися нема чого. Я швидко переодяглася, і зібрала волосся у високий хвіст.

— Готова?

— Так, звичайно, — сказала я, і він одразу обернувся. Я не могла не помітити, як його погляд ковзає по моєму тілу. Потім він зробив пару кроків у мій бік і взяв мене за руку.

— Пішки чи одразу перенесемося?

— Звісно, друге! — одразу вигукнула і хлопець засміявся. Миттю пригорнулася до нього, і потім нас огорнула хмара диму. Розплющую очі і розумію, що ми вже стоїмо посеред гаю іллеріанів, мого улюбленого місця.

— Отже, як минув твій день?

— Незвичайно.

— Справді?

— Так. Почнемо з того, що я прокинулася сама… — сказала я якомога тихіше, а потім крадькома глянула на хлопця, який відразу напружився.

— Вибач, не хотів, щоб Ліара застала нас разом і дійшла неправильних висновків. Зрештою, ти наша гостя, і вона думає, що я лише доглядаю тебе. Тому я прокинувся раніше за тебе, і повернувся до своїх покоїв.

— Що ж, цілком обґрунтований вчинок. Втім, проїхали. Після цього я спробувала нектар Амаріани – мені сподобалося дуже смачно!

— Я радий, оскільки його дуже важко дістати. Вважай це свого роду елітним сортом напою, який можна скуштувати лише тут, у Лліріані. І якщо вже на те пішло, він є далеко не в кожному закладі.

— Круто! А потім ... Ну, потім до мене прийшов Король.

— Що він хотів?

— Все як завжди – суцільні загадки, туманні відповіді. Загалом, як я зрозуміла, йому знадобився мій дар і незабаром маю можливість його використовувати.

— Він не говорив навіщо?

— Він ... — Я хочу сказати йому, але чомусь не можу. Пробую знову, але не видаю жодного слова, ніби щось мені заважає. Хм, як дивно... — Ні, нічого такого. Тільки те, що йому потрібний мій дар. До речі, хотіла тебе запитати – ти йдеш завтра на бал? Я хотіла б піти з тобою, бо більше нікого не знаю тут.

— Вибач, але ні, я не зможу.

— Чому?

— Я маю бути в іншому місці, тому не зможу скласти тобі компанію. Та й, до того ж, краще б тобі туди завтра не ходити. Завтра там будуть деякі представники делегації, яка була на днях, і я переживаю, що серед них може опинитися той вампір.

— Той моторошний тип, що викрав мене якось?

— Так. На твоєму місці я краще залишився б у своїх покоях. Впевнений, що ти не знала про це.

— Так, ти маєш рацію, я не знала. Дякую, що попередив, — подякувала я хлопцю, а сама замислилась. Цікаво, чому король не сказав про це? Можливо, це якась перевірка? І якщо вже говорити про напад, то виходить, що цей вампір може завтра на когось напасти. Ну, якщо вірити шпигунам короля, звісно ж…

— Нема за що. Тому прошу тебе, Кессі, не наражай себе завтра на небезпеку - краще залишайся у своїх покоях.

— Гаразд, я щось придумаю. Давай забудемо про це. Краще розкажи мені про Латарініан, у книгах про нього так мало написано.

— Ну, як я вже казав, туди важко потрапити, Кессі. Для цього потрібний сильний маг, який володіє портальною магією досконало.

— А що, із цим проблеми можуть бути? — Збентежено перепитала я хлопця, бо думала, що цей вид магії доступний кожному.

— Звичайно. Кожен маг по-своєму унікальний – у когось сильний дар цілителя, а дар передбачення слабкий. Або ж навпаки – по всякому буває.

— Нічого собі! Я думала, що ви всі рівні у цьому плані.
 
— Зовсім ні. Чим сильніший маг, тим більше у нього здібностей. Відповідно, так само і з портальною магією. Чим сильніший маг, тим далі він зможе закинути портал.

— Гаразд, давай-таки ти мені розповіси про Латарініан. Дуже вже хочеться послухати історію про нього!

— Гаразд, як скажеш. На Латарініані з давніх-давен правлять раси феніксів і драконів. Обидві раси завжди були налаштовані дружелюбно один до одного. Наскільки знаю, там було королівство.

— Чому було?

— Тому що багато років тому розпочалася війна між кланами. Королівська сім'я загинула в цій війні - не залишилося нікого з їхнього роду. Зараз там править зовсім інший клан і життя на Латарініані вже не те, що раніше.

— Звучить дуже сумно.

— Так і є, це сумна історія. Сподіваюся, що колись життя на Латарініані буде зовсім інше, і він процвітатиме, як раніше.

— Було б чудово. Хотілося б вірити, що колись так і буде, і все стане, як і раніше.

— Коли-небудь так і буде. Не змерзла?

— Трохи.

— Тоді давай повертатися. Не хочу, щоб ти захворіла… — З цими словами я знову обіймаю його, і ось ми знову в моїх покоях. Фабіан довгий час дивиться на мене і не вимовляє жодного слова. Його очі знову змінюють свій колір від насиченого сапфіру до прозорого топазу. Цей контраст настільки вражає, що я мимоволі простягаю руку, щоб торкнутися його обличчя. Він прикриває очі, а потім робить крок назад, від чого я засмучуюсь.

— Я зробила щось не так?

— Ні. Просто коли ти поряд, мені важко тримати себе в руках. Вибач, буде краще, якщо я зараз піду.

— Але…

— Так буде краще, Кессі. Я повернуся пізніше… — З цими словами він зникає, а я знову залишаюся сама. Чесно кажучи, я зовсім спантеличена і не розумію, чому він так поводиться. Може, я справді сказала щось, що засмутило його?

Або, що гірше, розлютило його...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍