Інна Земець - Спадок з бонусом, Інна Земець

Глава 20

 

Найтемніша ніч перед світанком, кажуть. Сподіваюсь так і є, бо моя безстрашна Яра лиш зараз зрозуміла, що довкола все геть не в кольорах життєрадісної веселки. Три спроби вбивства і оком не кліпнула, а від назви клубу, про який поки нічого не відомо – злякалась. Латина мова вражаюча, лиш не знав, що аж таку зловісну магічну силу має. Вмію її відволікати та веселити, але цього разу і самому трохи не до сміху було. Яру приспав, а сам до ранку не міг очей стулити, все уява підкидала якісь мерзенні здогадки. Відповіді від своїх чекав аж до вечора, а як отримав – навіть не насмілився з Ватсоном ними щиро поділитись. Сказав, що поки нічого не знайшли, а сам чекав, поки вона в свою бухалтерію порине. Тепер щодо Лук’яна-Люка багато знаю. Кажуть, правда – юний комп’ютерний геній. В цю мить всі вигадки Марка про великі інвестиції в сина розсипались мов картковий будиночок. Люк стільки заробляє, що батькові статки хіба що на чайові взяти може. Марк довго сином не опікувався. Прожив разом з його матір’ю в шлюбі два роки, розлучився і не довго чекаючи спровадив їх за кордон. Може спочатку фінансово і підтримував, та невдовзі його колишня знову заміж вийшла і цього разу доволі вдало. Принаймні, досі живе з тим чоловіком і двох дітей йому народила. Щодо клубу багато інформації не отримав, та натяків про пікантність було чимало і геть неприємних. Дуже потаємна місцина, лиш приблизну локацію в даркнеті накопали. Закритий, лише за запрошеннями і дуже дорогими. Офіційно – складські приміщення, а насправді – ніхто нічого навіть в темному секторі мережі прямо не каже. Потрапити туди ой як треба, а запрошення отримати дуже складно. Два дні мої шукали спосіб і таки нарили де поцупити. Лишилось вигадати, як туди тихо з оселі вшитися. Ясна річ, вдень там гостей не чекають, на ніч треба. Ярі досі локшину на вуха вішав, казав, що місце знайти не вдалося, а сам домовився, щоб Денис вранці сюди завітав.

- Нащо нам тут гості? – здивувалась Яра. – Щось сталося?

- Нічого, сонечко, просто маю по роботі на добу звідси від’їхати.

- То візьми мене з собою – так нам обом спокійніше буде.

- Не можу, краще поки Денис тут побуде, раптом що…

- Ніякого "раптом" не станеться, або сама тут лишусь, або з тобою поїду. Ти від мене щось приховуєш, Назар.

Мій пильний Ватсон не помилявся, та правду казати не став, забалакав, зацілував, запевнив, що на цю роботу напарницю взяти не можу і вранці тихо поїхав. Денис має за годину сюди прибути, а я за цей день підготуюсь до візиту в клуб. Зброю з собою нести сенсу немає – все одно обшукають, як така місцина потайна. Зрештою, просто подивлюсь що до чого і все, а там вже ясно стане, кому саме з правоохоронців повідомляти про ту місцину. Якщо взагалі ті плітки чогось варті, звісно. Може весь потаємно-елітарний статус то лиш напускне? Даремно так думав, охорона, як на військовому об’єкті. До двадцять третьої всі запрошені можуть всередину потрапити, а назад – лише після п’ятої, двері клубу раніше не відкриваються. Один великий ангар – парковка, інший – сам клуб. Документи і запрошення вивчали дуже уважно, обшукали, телефон забрали, а натомість видали мені срібний браслет і маску – не антиковідну, звісно. Карнавал тут чи що? Та взяв і напнув на себе образ Зорро, враз відчувши себе учасником якоїсь дурнувастої постановки. Приміщення велике, музика голосна, бар величезний. На перший погляд – величезний стрипушник, та задум з масками працював добре – коли всі навколо такі таємничі, то і на вигляд все дорочже. Лиш напоям в барі нічим прикидатись не варто було – все насправді дорожезне. На сцені дівчата оголені, між столиками – напіоголені офіціанти та офіціантки. Занадто багато неприкритого  тіла, хоч і проепільованого, все одно навіть страшно їм напій було замовити: як його потім пити, коли голі люди подають? Вдома б такому лиш зрадів, звісно. Сам собі усміхнувся і до бару пішов. Неспішно цідив коктейль з джином і споглядав на поціновувачів текіли та абсенту, яких довкола чимало було. Все дорого, але поки не так вже і нелегально. Так думав, поки не побачив темний коридор, куди час від часу офіціанти гостей проводжали і надовго там разом із ними зникали. Охорони як на в’їзді так і всередині – чимало. Сам би туди не пройшов, тому сміливо вирішив ризикнути здоров’ям. Повернувся за столик і замовив напій у дівчини, що лиш нано-стрінги на собі мала. Коли принесла, запросив її до себе, запитав чи можу пригостити.

- А я чим можу тебе пригостити? – промуркотіла вона і руку на мене поклала туди, куди лиш одній жінці тепер це можна.

- А що в меню? – запитав я, намагаючись втримати усмішку.

Замість відповіді мене за пальці ухопила і повела в коридор за собою. Довгий коридор, підсвічений червоним світлом, стіни темні, дверей багато і більшість зачинені, та повела далі, де двері гостинно прочинені були.

- Нам сюди, - промуркотіло мені створіння.

Точно не в «Монополію» сюди грати ходять – ліжко на пів кімнати, шафа велика, а в ній стільки іграшок, що навіть у людини з фантазією складнощі виникають. У мене виникли, наприклад. Тобто, знаю що куди і навіщо, але гратись зовсім нема настрою. Є настрій далі коридором пройти, бо запримітив там ще одні двері, біля яких два амбала стовбичать – найцікавіше там має бути. От тільки тепер маю вигадати, якими іграшками цю дівчину відволікти, або як інакше виплутатись.

- І як тебе звуть, кицюня? – спитав я.

- А як тобі подобається? – тулячись до мене відповіла вона.

Лиш на мить замислився.

- Палажкою будеш, - максимально пристрасно відповів я спостерігаючи, як її щелепа мимоволі відкривається. – Зараз повернусь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍