Іоанна Ягелло - Молоко з медом

— Ніяка я не неповнолітня. Я доросла, — буркнула Лінка.

— Яка там доросла. Доки на себе не заробляєш — ти не можеш уважатися дорослою! Ну, і скажи мені, чому татусь дитини нею не цікавиться? Принаймні платить гроші?

— Бабусю!

— І що хорошого ти зробила? Уся родина через тебе опинилася в скрутній ситуації!

І тоді Лінка справді не витримала. Вона хотіла вийти, утекти, емоції в ній аж вирували. Підхопилася, мов солдат, і звернулася до бабусі. І навіть забула, що Кай усе чує, а при ньому краще стриматися.

— Блін горілий! Ти від мене відмахаєшся чи ні? Стільки в тебе цікавих питань! То і я тебе про дещо запитаю, Та? Чому ти тоді не допомогла моїй мамі? Чому покинула її саму? Чому дозволила…

— Замовкни! — гримнула бабуся.

— Ні, я не мовчатиму. Мама не бажає про це говорити, то, може, ти розповіси, га?

— Халінко, не треба, — попрохала мама. — Не ятри старих ран…

— Що ж, певне, я мушу бути тією, хто ятритиме. Бо мені здається, що все це досі не загоїлося, оті всі рани!

— Це… це нічого.

— Нічого? Нічого? А для мене це найнезрозуміліша річ на світі! Якщо це таке «нічого», то чому ти мені не розповіси? Звідки мені знати, що ти мене так не покинеш, якщо це «нічого»?

І раптом бабуся пополотніла й сповзла на підлогу.

Це було схоже на театральну виставу. Мов не відбувалося насправді. Спершу Лінка дивилася на бабусю, сподіваючись, що та от-от устане й скаже: «Бачиш, до чого ти мене довела? Ти і твої розпитування?»

Але цього не сталося. І мама підбігла до бабусі, Адам викликав швидку допомогу.

— Пробач, мамо, — зі сльозами на очах попрохала Лінка. — Я ненавмисне, я справді цього не сподівалася, хотіла лише довідатися…

— Не хвилюйся. Вона дихає. Мабуть, знепритомніла.

— О Господи, — зітхнула Лінка.

Адам уже відчинив двері санітарам, які забрали бабусю до лікарні. На щастя, вона лише зімліла, бо швидко отямилася, коли її забирали. Але більше не здавалася такою суворою, як завжди. Навіть попри окуляри.

Солодкого вже нікому не хотілося. Лінка зникла у своїй кімнаті, щоб виплакатися й дочекатися маму з лікарні.

Зате в Адріана сварки вдалося уникнути. Причому найпростішим чином. Від його приїзду він з татом майже не розмовляв. Зараз вони сиділи один навпроти одного, обабіч столу, кожен утупившись у свою тарілку. Але то не була мовчанка, яка виникає між двома людьми, що добре розуміють одне одного й тому не мусять розмовляти. Бо їм добре й у тиші. Ця мовчанка аж кипіла від емоцій. Причому з обох боків. Емоції були, мов підземна річка, якої не видно, але вона пливе й вирує. І нищить. Оселедець застрягав у горлі, пиріг смакував, як канцелярський клей, а в тиші здавалося, що чути, як миготять лампочки гірлянди на ялинці, чия пульсація то прискорювалася, то вповільнювалася. Нарешті Адріан не витримав.

— Навіщо ти мене запросив, тату? Що, не хотів сам сидіти у святвечір? Бо мені здається, що самому тобі було б краще!

— Не знаю, навіщо, — спокійно відповів батько. — Точніше, знаю. Я думав, що ти підеш до неї, поговорите, і до тебе повернеться розум. Але з того, що я бачу, так не сталося.

— Чому ти зі мною не розмовляєш? Хочеш покарати, так?

— Ні, — заперечив батько. — Просто мені немає про що з тобою говорити. Прикро, але я б хотів, щоб ти поїхав якомога швидше. Найкраще тобі перебронювати рейс. Зрештою, ти можеш і залишитися. Я завтра вранці поїду. Ключі залиш у сусідки із сьомої квартири.

— Ти їдеш? Куди? Мабуть, до своєї коханки, так?

— А чому тебе це має цікавити?

— Атож, ти на мене заповзявся, але ти й сам не кращий! Ти зраджував матір!

— Я не покинув твою матір.

— Теж мені геройський учинок! Ти із жалості, так?

— Це не твоя справа. Я не покинув її в потребі. І ніколи б не покинув. Коли ми вирішуємо бути з кимсь, то стаємо відповідальними за нього. Навіть, якщо кохання згасає, чорт забирай! Бо іноді воно згасає, іноді ми закохуємося в когось іншого чи хочемо від життя чогось іншого, так уже влаштований світ!

— Бла-бла-бла. Мама через тебе померла, бо ти її зраджував!

— Ні. Але ти цього однаково не зрозумієш. Тепер я піду до себе. Ти можеш довечеряти. Ага… Іще одне мушу тобі сказати, хоч і знаю, що тобі це буде боляче.

— Слухаю, — зухвало промовив Адріан.

— Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб ця квартира дісталася моєму онукові. Це хлопчик. Ти знав?

Адріан замовк і відчув, що от-от розплачеться. Отже, батько позбавив його спадщини. Здається, так це називається?

— Тобі вона не знадобиться, ти влаштуєшся й там, тітка допоможе. Дібралися ж ви… Обоє рябоє, — голос батька звучав сумно. — Ну, на добраніч, — закінчив він розмову.

Такого Адріан не сподівався. Оце вже ні. Але потім подумав, що, може, це й добре. Якщо всі вважають, що він лихий, то нарешті можна ним бути. Можеш бути покидьком і найгіршою на світі людиною без жодних там гальм. Схоже, що так і справді можна жити!

Адріанів батько, уже у своїй кімнаті, обхопив сивувату голову долонями й заплакав. Рішення про квартиру він прийняв учора. Як і те, що відтепер частіше дзвонитиме до Халіни. Адріан зробив те, що зробив. Але чому він не мав би бути дідусем? Може, це його єдина в житті нагода? Він не сподівався, що син квапитиметься з одруженням. Його затягне Лондон, весь цей мистецький світ… Батько не розумів сина, у них не було нічого спільного. Але з’явиться цей маленький хлопчик. Може, йому не заборонять його бачити? Тим більше, що і Ягода раділа. Раніше він ніколи цього не робив, та раптом вирішив піти на різдвяну службу. Він не був релігійною людиною, але сподівався, що атмосфера костьола й оточення всіх людей, що туди прийдуть, дозволять йому помолитися. А він таки мав за що молитися. По-перше, щоб онук народився здоровим. Щоб Халінка пережила це якомога легше. А по-друге… Була Ягода. Після смерті дружини минули майже два роки. І він уважав, що настав час прохати її вийти за нього заміж. Вона вже досить начекалася. Люди таке завжди сприймають якось однобоко. Але вони з Ягодою покохали одне одного, і не було на те ради. Таке почуття рідко трапляється. От і з ним сталося вперше. Дружина ні про що не знала. Може, здогадувалася,