Ієн Макьюен - Спокута

чекаючи на перші проблиски світання. Він був надто стривожений, щоб заснути. Він хотів одного — іти до узбережжя.

Не буде котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця його вишколу оголосили війну. Військова відповідь була автоматична, як заклацування скойок молюска. Усі відпустки скасували. За якийсь час повідомили, що їх відтермінували. Терміни призначалися, переносилися, скасовувалися. Потім, за двадцять чотири години до відбуття, їм видали проїзні документи на залізницю. Надали чотири дні, щоб вони стали на службу в новому полку. Була чутка, що їх командирують. Сесилія спробувала домовитися про перенесення своєї відпустки і частково досягла свого. Але раптом усе розладналося. Коли надійшла листівка, де Роббі повідомляв про свій приїзд, Сесилія вже була в дорозі до Ліверпуля на курси медсестер, щоб надавати допомогу тяжкопораненим у шпиталі Олдер-Гей. Прибувши до Лондона, він майнув за нею на північ, але потяги йшли неймовірно повільно. Перевага була за військовим транспортом, що прямував на південь. Поїзд на вокзалі Бірмінгем-Нью-Стейшн Роббі проґавив, а наступний скасували. Довелося чекати до рання. Зо півгодини він вагаючись блукав по платформі. Нарешті вирішив повернутися. Запізнення на службу було серйозним проступком.

Коли Сесилія повернулася з Ліверпуля, він зійшов з корабля у Шербурі, і наближалася найнудніша на його віку зима. Обоє, звісно, відчували стрес, але вона вважала за потрібне налаштуватися на позитив і бути спокійною. «Я нікуди не поїду,— писала вона в своєму першому листі з Ліверпуля.— Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона повторила це. Вона знала, що він пам'ятатиме. Відтоді цими словами закінчувався кожний лист до Роббі, який відбув до Франції, аж до останнього, коли надійшов наказ відступати у Дюнкерк.

Це була довга гірка зима для Британського експедиційного корпусу на півночі Франції. Нічого особливого не відбувалося. Рили окопи, забезпечували матеріально-технічне постачання і виряджалися на нічні тренування, які для піхотинців були фарсом, бо мети ніколи не пояснювалося, а зброї не вистачало. Чесно кажучи, генералом був кожний. Навіть останній рядовий розумів, що війна в окопах не вестиметься. Але протитанкових засобів, на які очікували, не прислали. Насправді у них узагалі було обмаль важкого озброєння. Це був час нудьги і футбольних матчів проти інших підрозділів, і цілодобових маршів путівцями у повній викладці — солдати нічого не робили, тільки ступали в ногу по асфальту і мріяли у такт крокам. Роббі прагнув цілком зануритися в думки про Сесилію і подумки складав наступного листа, уточнюючи фрази, намагаючись знайти щось кумедне в буденній сірятині.

Можливо, це перше зелене пагілля на французьких стежках і марево блакитних дзвіночків, які визирали з лісових заростей, змусили його відчути, що час примиритися й почати спочатку. Він вирішив, що слід ще раз спробувати переконати її відновити спілкування з батьками. Їй не треба прощати їм або повертатися до старих сварок. Їй просто слід написати короткого і простого листа, дати знати, де вона зараз і як їй ведеться. Хто може сказати, які зміни грядуть найближчими роками? Він знав: якщо вона не помириться з батьками і хтось із них двох умре, то муки її каяття будуть нескінченні. Він ніколи не простить собі, якщо не переконає її.

Отже, він написав у квітні, а вона не відповідала до середини травня, коли війська вже здавали свої позиції, незадовго до того як надійшов наказ відступати всім до Ла-Маншу. Ще не було зіткнень з ворожим вогнем. Зараз лист лежав у Роббі у верхній кишені. Це була остання звістка, яку він отримав, перш ніж пошта припинила діяти взагалі.

...Я не хотіла розповідати тобі про це зараз. Я досі не знаю, що думати, очікуючи на нашу зустріч. Тепер у мене є твій лист, і немає сенсу нічого не казати. Перший сюрприз полягає у тому, що Брайоні не в Кембриджі. Тої осені вона не поїхала туди й не навчатиметься там. Я була щиро здивована, бо чула від доктора Голла, що на неї там чекають. Інший сюрприз — те, що вона навчається на медсестру в моїй колишній лікарні. Можеш уявити Брайоні з судном? Гадаю, усі казали те ж саме про мене. Але ж вона така фантазерка — ми вже переконалися. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме ін'єкції. Її лист просто бентежить і збиває з пантелику. Вона хоче зустрітися. Вона вже почала як слід уявляти, що накоїла і що це означає. Ясно, що вона хоче змінити щось, тому й кинула навчання. Каже, що хоче принести практичну користь. Але у мене враження, що фах медсестри вона обрала як покуту для самої себе. Хоче приїхати, зустрітися зі мною та поговорити. Може, я помиляюся, тому збираюся почекати на тебе, щоб ми разом з нею зустрілися віч-на-віч, однак мені здається, що вона хоче покаятися. Думаю, вона хоче змінити свої свідчення та зробити це в офіційному й законному порядку. Певно, це неможливо, бо ж твою апеляцію відхилили. Нам треба більше знати закони. Можливо, я маю поговорити з адвокатом. Не хочу, щоб ми будували повітряні замки. А може, насправді вона не робитиме того, на що я сподіваюся, бо не готова пройти через ці випробування. Ти ж пам'ятаєш, яка вона мрійниця і вигадниця.

Я нічого не робитиму, доки не даси мені знати. Я не казала тобі цього, та оскільки ти знову попросив, щоб я помирилася з батьками (я в захваті від твоєї великодушності), то маю дати знати тобі, що ситуація може змінитися. Якщо для Брайоні юридично неможливо піти до судді та сказати йому, що вона помилялася, то принаймні вона може поїхати до батьків і все їм розповісти. Тоді хай вони вирішують, як чинитимуть. Якщо вони змусять себе письмово вибачитися перед тобою, тоді, може, почнемо все спочатку.

Я досі думаю про неї. Податися в медсестри, щоб порвати зі своїм оточенням — для неї це значніший крок, аніж для мене. Принаймні я три роки провела в Кембриджі, у мене є причини зректися своєї родини. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не заперечую, що мені було б цікаво дізнатися. Але я чекаю на тебе, мій любий, щоб почути твою думку. А, до речі, ще вона сказала, що Сіріл Конноллі, редактор «Горизонту», відхилив її твір. Що ж, бодай хтось здатний тверезо оцінити її жалюгідні перекручені фантазії.

Пам'ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Найменший умер. Це сталося тої ночі, коли я чергувала. Мати немовлят сприйняла це просто жахливо. Ми чули, що батько цих малят