Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

Збентежена й стомлена Евелін сіла поруч з кріслом, узяла хлопчика за руку, намагаючись розпрямити його зсудомлені пальці й, не затинаючись, сказала йому на своєму іспано-англійському жаргоні, що вони стануть добрими друзями. Френкі відповів буркотінням і спазматичним сіпанням, які вона витлумачила як знак згоди. Так розпочалася їхня любов-ворожнеча, якій судилося стати важливою для обох.

За п’ятнадцять років подружнього життя Шеріл Леруа упокорилася перед брутальною владою чоловіка, але так і не навчилася вчасно уникати нападів його люті. Залишалася з ним через згубну звичку, матеріальну залежність і хворого сина. Своєму психоаналітику зізнавалася, що терпить чоловіка ще й тому, що звикла до комфортного життя: хіба могла вона відмовитися від тренінгів з духовного зростання, читацького клубу, занять фітнесом, що дозволяли підтримувати форму, хоча й не таку, як їй хотілося б? Усе це вимагало часу та грошей. Шеріл з прикрістю порівнювала себе з жінками незалежними, яким вдалося самореалізуватися, і з оголеними жінками в спортзалі. Вона ніколи не роздягалася в гардеробі догола, а заходячи до душової чи сауни й виходячи звідти, спритно прикривала рушником синці на тілі. Хоч під яким кутом зору аналізувала своє життя, доходила висновку, що воно не вдалося. Список невезінь та обмежень був болючим; мрії юності не справдилися, і тепер, підсумовуючи ознаки свого віку, жінка плакала.

Вона почувалася дуже самотньою, не мала нікого, крім Френкі. Її матір уже одинадцять років як померла, батько, з яким Шеріл ніколи не ладнала, одружився вдруге. Його нова дружина походила з Китаю, чоловік познайомився з нею через Інтернет і привіз до США, анітрохи не бентежачись тим, що вони не мають спільної мови й не зможуть порозумітися. «Краще так, твоя матір була надто балакучою», — пояснив батько, коли повідомив Шеріл про весілля. Вони жили в Техасі й жодного разу ані запросили Шеріл до себе, ані знайшли час навідатися до неї в Бруклін. І ніколи не цікавилися хворим на церебральний параліч онуком. Батькову дружину Шеріл бачила тільки на фотографіях, які подружжя надсилало щороку на Різдво: обоє в шапочках Санта-Клауса, у нього самовдоволена посмішка, у неї — ніякова.

Попри зусилля Шеріл, усе в неї підупадало — не лише тіло, а й доля. Поки жінці не виповнилося сорока, старість здавалася далеким ворогом, у сорок п’ять Шеріл відчула, що та чигає на неї, вперто й безжально. Колись жінка мріяла про професійну кар’єру, сподівалася врятувати кохання й пишалася своєю фізичною формою та вродою, але це залишилося в минулому. Вона була зламана, переможена. Уже кілька років вживала пігулки проти депресії, туги, відсутності апетиту, безсоння. У ванній кімнаті й у шухляді її нічного столика лежали дюжини пігулок найрізноманітніших кольорів, і серед них чимало прострочених і таких, про які вона забула, в чому полягає їхня дія, проте не існувало пігулки, здатної виправити розбите життя. Її психоаналітик, єдиний чоловік, який вислуховував Шеріл і не змушував страждати, за роки лікування виписував жінці чимало заспокійливих, а вона, мов слухняна дівчинка, корилася, як корилася батькові, тимчасовим залицяльникам у роки юності й тепер своєму чоловікові. Тривалі прогулянки, дзен-буддизм, різні дієти, гіпноз, підручник з самодопомоги, групова терапія… ніщо не давало стабільних результатів. Вона вдавалася до чогось, що певний час вважала тим довгоочікуваним засобом, який так довго шукала, але ілюзія швидко минала.

Психоаналітик погоджувався з нею в тому, що головною причиною її бід є не так хворий син, як стосунки з чоловіком. Лікар пояснив їй, що насильство завжди прогресує, в чому Шеріл пересвідчилася сама за роки співжиття з чоловіком; за словами лікаря, раз по раз гинули жінки, котрі не встигли вчасно втекти, але він, хоч би й хотів, не міг втрутитися, коли бачив її з шаром макіяжу на обличчі і в темних окулярах. Його місія полягала в тому, щоб дати їй час прийняти власне рішення; він, лікар, готовий був у безпечному місці уважно вислухати й зважити її секрети. Шеріл так боялася чоловіка, що зіщулювалася, зачувши шум його автівки або кроки в домі. Вгадати, в якому гуморі Френк Леруа, було неможливо: його настрій міг змінитися за мить без видимої причини; жінка молила Бога, щоб він прийшов неуважний, чимось заклопотаний чи мимохідь — аби перевдягтися й знову піти; вона лічила дні, що залишалися до його поїздок. Шеріл зізналася психоаналітику, що воліла б овдовіти, і лікар, анітрохи не здивувавшись, погодився з цією думкою, бо вже чув таке від інших пацієнток, які мали менше підстав, ніж Шеріл Леруа, бажати смерті своїм чоловікам, тож виснував, що це звичайне жіноче почуття. Через його кабінет проходили пригнічені й розлютовані жінки — інших він не знав.

Шеріл відчувала, що не зможе прожити сама, взявши на себе турботу про сина. Вона вже давно не працювала, її диплом сімейного консультанта здавався жахливою іронією, бо навіть їй самій не допоміг налагодити стосунки з власним чоловіком. Ще перед одруженням Френк Леруа попередив її, що потребує дружину на весь час. Спершу вона протестувала, проте втома й лінощі під час вагітності змусили її поступитися. Коли народився Френкі, жінка відкинула думку про роботу, бо малюк потребував постійної уваги. Років зо два Шеріл удень і вночі доглядала його сама, але нервовий напад змусив її звернутися до психоаналітика, який порадив жінці знайти помічницю, адже вона мала можливість за це платити. Відтоді няньки змінювали одні одних, а Шеріл одержала певну свободу для своїх небагатьох справ. Френк Леруа гадки не мав про більшість цих справ, і не тому, що Шеріл їх приховувала, а тому що заняття дружини його не цікавили, він мав інші клопоти. Оскільки служниці часто мінялися, і чоловікові майже не було про що з ними говорити, Френк Леруа вирішив не запам’ятовувати їхніх імен. Він і без того виконував свої обов’язки: утримував родину, оплачував служниць, рахунки й астрономічні витрати на сина.

Коли Френкі тільки народився, стало зрозуміло, що з ним щось не так, однак лише через кілька місяців з’ясувалася серйозність його стану. Фахівці делікатно пояснили батькам, що хлопчик, можливо, не зуміє ходити, говорити й контролювати свої м’язи, але завдяки відповідним лікам, реабілітації та хірургічному виправленню деформованих кінцівок, він зможе прогресувати. Шеріл відмовилася прийняти цей невтішний діагноз, вдавалася до всіх методів, які могла запропонувати традиційна медицина, а крім того, почала шукати альтернативні засоби й усіляких чаклунів — один з них навіть лікував ментальними хвилями, які посилав по телефону з Портленда[60]. Вона навчилася розуміти рухи сина, звуки, які той видавав, і була єдиною