Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Ти носиш у собі тіньові сили?

Діке ні на що не зважає. Діке монотонно ставить питання. Медея корчиться і мовчить, та щось усередині неї не може чинити спротиву хранительці справедливості.

— Це не з тіньового боку. Чари — мої. Кровні.

Тіньовий бік — ще одна тема-табу в Академії. Діке могла дізнатися щось від директорки на правах її незамінної помічниці. А от те, що ця тема знайома Медеї, наштовхує на роздуми.

— Правда, — підтверджує Діке і веде далі: — Навіщо ти шкодиш Рендалл?

— А хто сказав, що вона не шкодить?

— Навіщо ти шкодиш Рендалл Савітрі? Ще з моменту втечі зникальників.

Нерозбірливий скрик десь далеко.

— Вона несе біду.

— Навіщо ти шкодиш Рендалл Савітрі?

Медея заходиться реготом.

Хряскають шибки, і — темрява. А за нею — червоний туман. Це Вихор. Майже наосліп я впізнаю, що це Вихор, — за тим, як резонує все всередині. За тим, як задуха здушує легені. Плани різко змінюються.

— Діке! Тесс! — вирішую орієнтуватися за звуками, адже чорта з два тут щось побачиш навіть зі здоровими очима, коли біда тільки набирає розмаху.

Ніхто не озивається. Пляма ліхтаря поряд гасне.

Треба зібратися разом. Треба потрапити до госпіталю, щоб Ромі не була наодинці. Треба дістатися до Савітрі — якомога швидше. Стільки «треба» на такий короткий проміжок часу. Вихор вибиває в усіх землю з-під ніг.

З червоного туману випливають руки — такі ж червоні. Холодний липкий дотик до щоки змушує тіло ціпеніти.

— Проклинаю тебе. Вір мені. Забудь про неї.

— Вихор наближається! — зачувши це слово з уст студента, який пробігав під вікнами, Рен стривожилася.

Про Вихори вона читала раніше. Проте зараз у пам’яті зринали тільки шматки параграфів: про те, що Академія — нестійка через сукупність сил у ній, що все тут надто ефемерне і легко звіюється від найменшого дотику. Що Вихор позначає інший світ, який черкає Академію своєю присутністю, ніби проходить надто близько повз неї і спричиняє…

Змішання реальностей.

Ось що він спричиняє. Це Рен пригадала достеменно, і тут же холод сипонув по шкірі, попри задушливу атмосферу.

Далі — впала темрява, хоча знадвору був щойно сонячний день. У світильниках, котрі до того повнилися миготливою енергією, закипала густа смола і скрапувала на підлогу. За нею — з’явився туман. З-під дверей і з-під стелі.

Рен глибоко вдихнула і підійшла до вікна, щоб не дати туманові збити її з пантелику. Швидко пригадала все, про що розповідав професор Одін: коли приходить Вихор, тримайся поруч із іншими, не залишайся наодинці, бо тканина реальності може розірватись і забрати туди, де немає ні Академії, ні інших світів, ні часу з простором. І

Рен знайшла поглядом двері, майже повністю вкриті багряними пластами туману, зміряла поглядом відстань до них і швидко пірнула вперед: хай там як, а слід вибратися. Та щойно її пальці лягли на ручку і поторсали її, виявилося, що завжди відчинені двері читальні не піддаються цього разу. Дівчина поторсала їх сильніше — нічого.

Від туману запирало дух, тож вона відійшла назад до вікна, притулилася до шибки спиною і швидко оцінила висоту третього поверху: ні, для стрибка явно не підійде. Тож доведеться залишитися тут на весь час, поки вирує Вихор. Весь час, поки два світи стинаються зі стогоном на неясних їй рівнях. Весь час, поки найменша похибка може призвести до кінця.

Рен сіла на підлогу під вікном і схрестила ноги.

«Я — богиня Савітрі», — проказала вона подумки і заплющила очі, щоб не бачити, як туман простягається довкола. Для певності вперлася руками в підлогу і вколола палець об щось гостре: то виявилась маленька чорна сережка, нічого надзвичайного, адже в Академії проколювали вуха майже всі: і хлопці, й дівчата. Мода на це пішла здавна, коли СВІТи не чіпляли на шию, а оформляли у вигляді сережок, аби не загубити під час динамічних занять.

«Сприймай це як ще одне завдання. Ти переможеш», — сказав внутрішній голос. Рен стиснула сережку. Туман лизнув ноги.

— Де Рен? — спитала Нікта вимученим голосом, щойно її босі ступні торкнулися лікарняної підлоги. Світ перед очима кружляв і хитався. Густий малиновий туман застеляв геть усе, сповіщаючи про черговий Вихор.

Нікта стиснула та розтиснула кулаки, щоб переконатися — жива. Жива і досі в Академії. Отже, все добре. Хвилі Хаосу всередині бурхливо боролися з її свідомістю, але вона знала, що тепер втримається.

— Де Рен? — перепитала вже певніше, переборюючи тремтіння. Ні до чого їм бачити, чого їй вартує триматися на ногах.

— Її тут немає, — прошелестіла Діке.

— І чому ж? — Чорні очі Нікти на позір не виражали емоцій, проте в голосі напнулася злість. Золочений захист уже не приховував її справжнього погляду, та байдуже.

Зіґфрід тримав у руках сферу білого світла, яка розганяла туман, почергово вихоплюючи з малинової субстанції знайомі фігури. Він мовчав. Нікта подивилась на друга і зрозуміла, що той опритомнів хіба що трохи раніше за неї. Блідий як смерть.

— Так, чому її тут немає? — перепитав Амон, спантеличено оглядаючи друзів, які щойно ввійшли до палати. — Вихор же…

— Поки ти була у владі Хаосу, всі пробували спинити це, — прошипів Закс.

— Я не була у владі Хаосу, — заперечила Нікта. — Я і є Хаос. Отож?

— Ми вирішили, що це до снаги саме нам — зупинити тебе, але у вирішальний момент Рендалл Савітрі втекла.

— Припиняйте, людоньки, ми вже завершили прикидатися, хіба ні? — брови Амона поповзли вгору. — Що ви городите? І де Медея?

— Що ви вже учворили? — голос Нікти почав клекотіти від гніву.

— Відрахували її з групи, — закінчила Діке.