Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

дерева гнулися, наче від бурі. Однак ніколи не шукав сварки. Навпаки, був відомий тим, що, сам упоравшись з роботою, охоче допомагав тим, кому випала нагода, був сильний і водночас доброзичливий і чуйний. Його сірі, глибоко посаджені очі лагідно посміхалися світові. І пісня називає його «щирою дитиною».

У той сумний час сталося так, що пани, особливо на угорському боці, замість того, щоб мати трудовий народ за братів, чи молодших, чи старших, як воно давно велося, захотіли втиснути його у свій лад, ніби до залізної клітки. Як завжди, можновладці цього світу брешуть, що хлоп  – то бидло, бо хоче жити по-своєму. Задумали зробити з них підданих і назвали їх хлопами. І так усе хитро влаштували, що люди їм піддалися, наче заскочені уві сні.

І хіба не зрозуміло, що головному бісові, такому ласому до неволі, як ведмідь до меду, ці панські вибрики припали до серця. І він осмілів. Оголосив себе їхнім опікуном і почав тілесно ходити, бігати, їздити та літати по цілій землі при всьому параді. Взагалі не ніяковів і не соромився, не лише відкрито називав себе бісом і так сказав себе титулувати, а й зухвало перекривляв Бога. А коли набрався до того смаку, то розкривав парадний одяг і показував небові голісіньку гузицю. А ті, що повинні були б його помітити, застерегти інших і проклясти, вдавали, що нічого не бачать. Тож він і далі вихвалявся задком, наче не існувало нічого гарнішого, а у велике свято оголосив свій закон, урочисто затвердив неволю і за це ласкаво дозволяв себе цілувати достойникам. Ніхто не захотів і не наважився йому опиратися. Він зрозумів, що настав його час, і віддав землю своєму родові до поділу: нехай відтепер вона буде дідизною не людей, як колись Бог призначив, а чорта. Ну і чортові роди-народи посипалися на землю і почали її ділити: це твій край, а це – мій. Не сварилися, не воювали між собою, бо то ж чорти, а не люди. Чітко слухалися головного пана. І все йшло у них гладенько.

Отоді угорські гайдуки за наказом своїх панів почали нападати на ґаздів і переслідувати їх. Вчепилися і до родини Головачів.

Терплячі та мудрі ґазди палко молилися до небес, аби Бог спам’ятав тих напасників і відвів усе це панське лихо! Небо мовчало. Врешті терплячість вичерпалася, скінчилися дитячі прохання до небес. Коли гайдуки зв’язали і потягли з собою гордого і вродливого Головачевого брата,якого звинуватили у так званому зухвальстві стосовно каштеляна, то Головач стискав зуби і кулаки. А потім тою самою стежиною серед сонячних царинок, де колись вони бігали з братом – біленькі веселі дітлахи, – він ходив до брата до панської катівні, щоб після довгого очікування, благань і підкупу гайдуків передати йому шматок хліба. І здавалося Головачеві, що то вже інші гори, інші ліси, інше небо – не те, до якого він із такою довірою посміхався та простягав руки. Щось відривало його від материнських грудей світу. Щось сюди заповзло, наче якийсь слизький огидний гад. Наче звідусіль було чути не знаний досі скрегіт, ніби хтось тер каменем об камінь. А коли братові мали винести суворий вирок, Головач одного разу побачив, як старенький батько дивився на коней, що паслися на луках. Він почув, як батько тихенько і ніжно примовляв: «Не знаєте нічого, бідолашечки! Не знаєте! Хвостами махаєте, зеленою травичкою смакуєте». І Головач, який нікому ніколи в житті не заздрив, лише тим коням тоді позаздрив.

Камені, зрушені один раз із тієї скелі нещасть, сипалися далі.

Померла мати Головача. Щоправда, брат якось утік перед самим виконанням вироку, за яким наказано було поламати йому кості та вирвати язик. Але тоді знову до хати прийшли гайдуки. І коли почали в’язати і катувати батька, Головач намагався поросити їх схаменутися, людським словом промовляючи до їхнього сумління. А коли на очах родини зарізали корову-годівницю, коли один із них вдарив острогою і розпластав на землі пса, який захищав ґаздів, тоді прокинувся Головач.

Блиск сокири і рев пораненого ведмедя.

Жоден з напасників не залишився живим.

А потім така звичайна для наших цивілізованих часів, так добре знана історія: каральна виправа, спалення хати, цілковите знищення господарства, катування старих та дітей. Головач був на полонині, однак, побачивши палаючу хату, збіг із гори і наздогнав переслідувачів. Кажуть, що його моторошний сміх ще здалека так їх жахнув, що вони покинули бранців і з переляку повтікали.

Ґаздівство і родина були знищені. Неповнолітніх дітей треба було розмістити по людях, а батько пожив недовго. Перед смертю розповів Головачеві про походження від велетів і про те, що світ стоїть на голові.

Весна на південних схилах Карпат прокидається раніше. Не вибухає раптово, а протирає очі, посміхається і тихо, повільно розквітає. А в ці самі чудові квітневі дні під Ґутином, на Чорногорі, ще сходять лавини і сніги великими кучугурами завалюють озерце.

Коли там після всіх нещасть відсиджувався Головач, то в ньому накопичувалася сила. Груди, сповнені обуренням проти всіх злих сил, вивергали з себе дикі й криваві прокльони. Вони гучали і розбивалися луною об скелі, наче рев пораненого ведмедя. І співали пісню обурення – знищити, втоптати в землю те ганебне плем’я, яке використовує вченість, багатство та віру, щоб висмоктати все і катувати тихих довірливих людей, дітей праці, дітей Божих! Поставити світ на ноги, а головою вгору! Чи ж небо заодно з панами? Чи й само не має досить сили?

Так він сидів, думав, запитував – відповіді не було.

Він постійно плекав, розвивав і тренував свою силу. Щодня виносив кам’яні брили розміром як стіл на вершину і складав, будував із них стіни садиби, яку згодом спорудив собі з тих брил. А іноді з розмаху кидав у прірву уламки скель, аж гори гули і тряслися.

І таку він виплекав силу – як пісня каже, «викохав силоньку», – наче дерево, що висить над урвищем, наче загачене гірське озерце, яке напирає на зв’язані докупи балки. Але коли прийде хвиля з вершин, коли вона виверне і знесе ліси, коли захопить їх і понесе разом із виверненим камінням, коли с усієї сили вдарить у греблю, коли та захитається і затріщить… Одразу ж після першого струсу стін валяться нагромаджені брили, якими обгороджена основа загати. І ринуть навали вод! А разом із ними – лави каміння, сторчувата плутанина вирваного з корінням лісу. Горе тоді долинам, біда всім греблям, мостам і дорогам!

У грудях Головача