Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Наче бог.

— Чи диявол.

Джилліан киває.

— Гадаєш, він стежив за ними звідси?

— Думаю, він за ними спостерігав упродовж усього шляху. Як і за іншими. Місце під нами... воно особливе. Саме воно могло б стати його територією.

— Його мисливським угіддям?

— І, певно, не на один раз.

Я дістаю з рюкзака термальну мапу й намагаюся зорієнтуватися, на що ми дивимось.

— Що це?

— Рейнджери прочесали галявину уздовж і впоперек, проте так нічого й не знайшли. Але з землі не видно десяток інших місць.

Я помічаю на мапі непримітний відрізок, з прірвою за двадцять ярдів від нас. Там скеля, футів із десять висотою, з кількома розщелинами. Над нею — маленький виступ.

— Потримаєш мій рюкзак?

— Що ти робиш?

— Я шукав місце, до якого не зміг би дістатись ні великий кіт, ні ведмідь. А от примат — зміг би.

— Що саме, виступ?

— Ні. Печеру.

Розділ 57

Лігво

Аби видертись на виступ, я мушу втискати ногу в маленьку розщелину у скелі так, що аж біліють пальці.

Я можу уявити, як пума робить стрибок чи ведмідь підтягується, якщо б їм справді кортіло, та не думаю, що таке відбувалося б хоч скільки-небудь регулярно, враховуючи, що навколо безліч кращих місць для відпочинку.

— Тео? — гукає Джилліан.

— Одну секунду.

Я перекочуюся і переводжу дух, намагаючись не звертати уваги на рани по всьому тілу, що й досі болять.

— Гаразд, — кажу я, урешті сівши.

Судячи з термальних знімків, тут має бути глибокий хід. Зазвичай між скелями є розщелина, що нагадує гострий трикутник. Достатньо широка, щоби пролізла людина.

Я дістаю з кишені ліхтар і свічу в ущелину. Десь за десять футів стіна звертає праворуч — вказує на те, що печера закручується вбік.

— Якщо я не вийду за десять хвилин... іди за допомогою.

— Може, мені піти з тобою? — кричить Джилліан знизу.

— Почекай. Я перевірю, що там.

— Добре. Та якщо за десять хвилин тебе не буде, я заходжу, за допомогою не піду.

Мене охоплює тривожне відчуття, і я озираюся навколо. Не певен, чи я нервую через те, що можу знайти всередині, чи від думки, що лишаю її саму.

Я дістаю пістолет і опускаю донизу, передаючи їй.

— Ось.

— А ти чим захищатимешся?

— Здоровим глуздом.

— І як, часто він тебе останнім часом рятував?

Джилліан відмахується від пістолета.

— Якщо я муситиму йти за тобою, краще хай він буде в тебе.

Сперечатися з нею немає сенсу. Я ховаю пістолет за ремінь і входжу до печери.

Мене одразу обдає запахом. Їдким та вологим. Не можу зрозуміти, звідки саме він долинає. За останні кілька тижнів я не раз відчував, як пахнуть мертві тіла. Це щось інше.

Я глибше занурююся у печеру, минаю вигин ходу, і стіни починають розступатися. Стеля нижчає, та я все ще можу йти, лише злегка пригнувшись.

Підлога — шар землі, що вкриває пласку кам’яну поверхню. Я шукаю будь-які ознаки обжитості, та знаходжу лише камені й кілька сухих гілок, які, певно, занесло сюди бурею.

Тут достатньо глибоко, щоб можна було жити чи принаймні провести кілька днів під час відпустки від убивств.

Я прямую далі, щось шукаючи. Чесно кажучи, не знаю що. Після випадку, про який розповіла Елізабет, минуло понад тридцять років. І навіть якщо припустити, що Куґарець тут бував, мені незрозуміло, що саме слід шукати.

Гаразд, так нечесно. Гадаю, я чекав, що знайду тут гору кісток тих зниклих туристів. А все, що бачу — це брудна підлога.

Через ще десять ярдів, я досягаю дна печери. Щоб упевнитися, я відходжу назад і обводжу ліхтарем усі місця, де підлога сполучається зі стінами, шукаючи маленькі проходи до інших гротів.

Нічого.

Дивний запах нікуди не подівся, проте розкладеними тілами не пахне.

У мене на мапі є ще кілька місць, які слід перевірити, та сумніваюся, що будь-яке з них заслуговуватиме на таку ж увагу, як це. Я розвертаюся і прямую до сонячного світла, що відбивається з-за рогу.

Дійшовши до вигину, вимикаю ліхтар. Я можу дістатись до виходу з печери й так. Утім, щойно я натискаю на ліхтарі перемикач, бачу дещо, що змушує знову його увімкнути.

Воно ледве помітне. Крок ліворуч чи праворуч, і я би пройшов повз. Навівши ліхтар, я чітко бачу всі деталі.

Чотири довгі заглибини — ніби стіну подряпали металевими кігтями.

Слід бути обережним із передчасними висновками, та іншого пояснення я не знаходжу. Здається, ніби, перш ніж виходити на полювання, монстр із Куґар-Крика вирішив заточити кігті.

Я роблю кілька знімків, беру з заглибин кілька зразків, перевіряю інші стіни й вибігаю до Джилліан.

— Знайшов! — кричу я їй донизу.

— Що саме?

— Він тут був! Сліди від кігтів. Чотирьох.

— Як ти знаєш, що це не пума?

— Пуми не лишають шматочків металу, коли шкрябають камінь.

На тлі власного захоплення я помічаю в очах Джилліан неспокій. Для неї все раптом стало справжнім. Вона прийшла зі мною в гори розслідувати легенду багаторічної давнини, та щойно я повернув її до реальності.

— А там було... ще щось? — питає вона.

— Ні. Лише сліди від кігтів. Поліція може більш детально оглянути підлогу.

— Гадаєш, вони погодяться на це?

— Не знаю. Тепер, коли є доказ, цим може зацікавитись чоловік Елізабет.

— Заглибини у стіні?

Я починаю вловлювати хід думок Джилліан. Попри те що важливість знахідки здається очевидною мені, з іншими так не буде — особливо з поліціянтами, які досі переконані, ніби варто шукати тварину.

— Так. Я розумію, до чого ти ведеш. Та все ж ця знахідка може бути мені корисною.

— Гадаю, добре, що більше нічого немає, — відповідає вона, певно, задоволена тим, що печера не заповнена жертвами. — Можливо, це означає, що історії про інших зниклих туристів — вигадки?

— Можливо.

— І там їх ніяк не заховаєш?

— Ні. Там суцільний камінь.

Я оглядаю решту кальдери.

— Не думаю, що тут можна ще де-небудь сховати тіло, не закопавши його.

— А закопане тіло ти можеш знайти?

— Не в такий спосіб, як інші. Минуло надто багато часу.

— Може, тут і немає ніяких тіл.

Я дивлюся, як пара здіймається над джерелом і лине за вітром.

— Так...

—