Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

про те, що ці скудельниці, по-розставлювані по всій вертикалі наших літ, упродовж яких ми постійно змінювалися бодай мріями чи думками, містяться на щонайрозмаїтіших рівнях і вражають нас дивовижною мінливістю атмосфери. Звичайно, такі зміни відбулися непомітно; але між раптово виринулим спогадом і нашим теперішнім станом, так само як між двома спогадами різних літ, місць і годин, відстань така, що її досить, навіть без уваги на їхню неповторність, аби вони стали непорівнянні. Отож якщо спомин, канувши в непам’ять, не спромігся налагодити жодної сув’язі, перекинути жодних сполучних ланок між собою і даним моментом, якщо він прикипів до свого місця та своєї дати, якщо зберіг свою осібність і свою ізоляцію на дні якоїсь долини чи на гірському шпилі, то завдяки цьому ми зненацька починаємо дихати новим повітрям, бо саме це повітря ми вдихали колись, отим найчистішим повітрям, яким поети даремно прагнули виповнити Рай і яке не могло б нам дати глибокого враження віднови, якби ми вже не дихали ним колись, бо справжній рай — це рай утрачений.

Між іншим я зауважив, що на мене чекають — у творі мистецтва, до праці над яким я вже дозрів, хоча цього ще не усвідомлював, — величезні труднощі. Мені б довелося послідовно творити всі його компоненти в матеріялі, досить відмінному від матеріялу, який відповідав би спогадам про надморський ранок або пообідні години у Венеції, чи від матеріялу, до якого я вдався б, якби захотів змалювати рівбельські вечори, коли в їдальні, повернутій у сад, починала розпадатися, відступати, танути спека, і коли сонце спливало останнім своїм блиском по трояндах на ресторанній стіні, а в небі ще дотлівали останні акварелі дня, — в матеріялі особливому, новому, незвично прозорому й дзвінкому, щільному, свіжкому і рожевому.

Я блискавично перебіг думкою по всьому цьому, спонукуваний більшою, ніж досі, жадобою дошукатися причин раювання, причин характерної певности, яку воно накидало, пошуків, колись урваних. І я відгадав цю причину, порівнюючи оті різномасті солодкі враження, споріднені між собою тим, що я відчував їх, — дзвін ложечки об таріль, ефект нерівної бруківки, смак мадленки, — і в цей момент, і в момент боз-наколишній, відчував так гостро, що минулість тіснила навіть теперішність, і я вагався, не відаючи, в якій із них двох опинився; справді, істота, яка смакувала зараз у мені це враження, смакувала в ньому те спільне, що воно мало і з давніми днями, і з теперішньою миттю, те, що було в ньому позачасове — ця істота з’являлася лише тоді, коли завдяки цілковитому збігові якихось моментів теперішности і минулости опинялася в єдиному середовищі, де вона здолала б жити і радіти глуздові світу, тобто поза часом. Цим і пояснювалося, що тривожна думка про смерть покинула мене в ту мить, коли я несвідомо розпізнав смак мадленки, оскільки саме в цей момент істота, якою я став, була істотою позачасовою, а отже, байдужою до мінливого плину будущини. Вона жила тільки красою світу, не годна схопити її в теперішності, де зупинялася робота уяви, а чуття були безсилі постачати її; і де саме майбутнє, до якого пориваються наші вчинки, відчужене від нас. Ця істота завше приходила до мене і завше об’являлася тільки поза чином, поза безпосередніми радощами, щойно тільки диво аналогії дозволяло мені втекти від теперішнос-ти. Тільки цьому диву було до снаги допомогти мені віднайти мої давні дні, утрачений час, тоді як зусилля моєї пам’яти чи розуму зводилися завжди на пшик.

І може, якщо я недавно твердив, що Берґотт помилявся, кажучи про радощі духовного життя, то лише тому, що в той момент «духовним життям» я називав логічні міркування, які не мали жодного зв’язку бодай із чимось, що жило тої миті в мені — достоту так само я міг твердити нині, коли жадав пережити правдиву мить минувшини, яка, власне, вже тричі відроджувалася в мені, що світ і життя нудні, бо я оцінював їх на підставі несправжніх спогадів.

Та невже тільки мить минувшини? Ба ні, більше; щось таке, що є спільним і для минувшини, і для сучасности й водночас набагато істотніше, ніж вони. Скільки разів у житті мене розчаровувала реальність, бо в момент, коли я сприймав її, уява — єдиний мій орган, завдяки якому я тішився красою, — не могла пристосуватися до неї у згоді з невблаганним законом, що можна уявити собі лиш те, що відсутнє. І ось раптом чинність цього залізного закону звів нанівець, скасував чудовий викрут природи, завдяки якому зблиснуло враження — від брязкоту виделки чи стуку молотка, навіть від назви книжки тощо — у минулому, і вже моя уява могла порозкошувати як там, так і в теперішності, де реальний струс моїх чуттів, спричинений брязком, приторком серветки тощо, підкинув до марень уяви те, чого їм зазвичай бракує, підкинув думку про буття і завдяки цьому викрутові дозволив моїй істоті запопасти, виокремити, зафіксувати — у блискавичному спалахові — те, що для неї завжди неспійманне: дрібку часу в чистому стані. Ця істота, яка ожила в мені, коли із щасливим трепетом я почув згук, спільний для дзвону ложечки об таріль та для стуку молотка об вагонне колесо, спільний для двиготу нерівно покладених плит на дитинці Ґермантів та в баптистерії Сан-Марко, ця істота живиться тільки сутністю речі, у ній тільки знаходить свій харч, свою втіху. Вона марніє, споглядаючи теперішність, куди органам чуття несила постачити їй того поживку, марніє, розмірковуючи над минулим, яке висушив розум, марніє, чекаючи на прийдешнє, яке воля конструює із фрагментів теперішности і минулости, та ще й позбавляє їх реальносте, зберігаючи в них тільки те, що надається до суто людських утилітарних цілей, визначених нею. Але щойно тільки дзвін чи запах, чутий уже колись чи знаний, з’явиться знову, заразом у минулості й теперішності, реальний, але не дійовий, ідеальний, але не абстрактний, як зразу вивільняється природа речей, вічна і звичайно зачаєна, а наше правдиве я, здавалося б, давно уже вмерле, але до кінця не добите, пробуджується, оживає, дістаючи небесну поживу, принесену йому. Хвилина, вільна від часового ряду, створила в нас наново, аби ми її відчули, людину вільну від часу. І ми розуміємо, що ця людина увірує в свою радість, навіть якби здавалося, що простий смак мадленки логічно не містить причини для такої радости, і розуміємо, що слово «смерть» уже втратило для неї сенс; опинившись поза часом, чого б вона мала боятися будучини?

Але ця мана для ока, явивши мені мить минулого,