Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Він встав із ліжка і сів у старого, потертого й потемнілого фотеля. У двері обережно постукали, вони привідчинилися, і в прочілі з’явилося важке, вольове, з підгарлом обличчя тітки Настусі із чималою бородавкою між брів.

— Не спиш? — спитала вона найдобродушніше. — А я думаю: турбувати тебе чи ні?

— Заходьте, заходьте! — сказав Станіслав і звівся, щоб привітати тітку.

Важко перевалилася через поріг і впустила свої тілеса на стільця, який застогнав і зарипів під її вагою. Станіслав розстебнув дорожню сумку, де було складено індивідуальні подарунки для тіточок, і вийняв горішнього пакунка — подарунки в нього було складено "за ранжиром", як він жартував.

— Так нас балуєш, Стасику, — сказала тітка Настуся, із задоволенням приймаючи пакунка. — Не варто на нас так витрачатися, ми вже старі й потреби наші малі. Що тут? — спитала швидко.

— Відріз на плаття, — сказав Станіслав.

— О! — вигукнула тітка. — Завжди здогадуєшся, що мені треба. Моє вихідне плаття, сам бачив, уже соромно вдягати.

Тітка любила тканини барвисті у велику квітку, і цей смак у неї не порушився і в старості. Швидко розгорнула папір і зирнула на тканину: була якраз така, якої сподівалася. Одежу тітка собі шила сама, для цього в домі трималася стара зінгерівська машина, отже, тітка матиме невдовзі задоволення засісти за неї. Шила із захопленням; до речі, не лише в часи меланхолії, що вряди-годи її долала, але і в час шиття переставала займатися домом — це мали переймати сестри.

— Знаєш, я трохи поповніла, — зізналася тітка, — тому старе плаття ледве на себе вбила. І кручусь цілий Божий день як муха в окропі, і все одно повнію. Старість! — сказала вона печально.

— А по-моєму, ви такі, як були! — сказав Станіслав. — Це потрібно було зазначити: тітка про свої вади могла говорити сама, але не терпіла, коли казав хтось.

— Це вже ти комплементуєш, — поблажливо мовила і знову з любов’ю зирнула на тканину. Потім зітхнула і відклала її на ліжко.

— Дякую, хлопчику! — сказала хоч він уже давно не хлопчик. — Дякую, що не забуваєш свою стару й бідну тітку, — наголосила на слові "бідну". Зробила багатозначну паузу, а тоді значуще глянула на небожа. — Бачиш, я серед них найубогіша, бо пенсії фактично не маю, як вони всі. Все віддала для них, все біля них крутилася, все їм пригоджувала, а вони й копійки мені не перекинуть. Старість, Стасику — це важка річ.

— Хіба щось не так? — спитав.

— Все не так! — категорично відрубала тітка. — Людина на старість вар’ятує, стає примхлива і свавільна. Вони мене вже зовсім не слухаються, а часом таке вріжуть, що цілий день плачу. Наприклад, що я не працювала й не заробила собі пенсії, ніби я колись сиділа, склавши руки, і цілий вік не була їм прислугою. Отож вони тепер до мене як до прислуги й ставляться.

— Що ви таке кажете, тьотю! — здивовано вигукнув. — По-моєму, ви головний мотор цього дому.

— Це по-твоєму, — гірко сказала тітка. — А по-їхньому: прислуга. І те не так зробила, і се, і не те, що їм смакує, зварила, і не так. Тій хочеться того, цій іншого, тій смачно, іншій несмачно, та собі потай цукерочки підкуповує, а та складає грошики в панчоху. Тій наряди ще в голові, а інша тільки й жере, що солодке та м’ясне. І кожній догоди, кожній її манаття випери, а ще й прибрати за собою лінуються — все мені, все мені! Та книжечки почитує, бо їй ще романсувати хочеться, і більше нічого не хоче знати, а та лежить цілими днями біля телевізора — краще б ти нам його не дарував.

— Хотів, щоб вам було веселіше, — сказав Станіслав.

— Отож, кому веселіше, а кому смутніше. Всі на старість вередливі зробилися, всім незадоволені; скажеш котрій слово, а вона тоді у відповідь — десять, а ще й очі колять, що я, мовляв, цілий вік пробайдикувала. Бронька так мені і сказала: ти, каже, в нас коник-стрибунець. "Отепер, — каже, — скачи, небоже, на морозі гопака!" Не уявляєш, як тяжко мені буває з ними жити. Ніхто тобі не подякує, ніхто слова доброго не скаже — все не так! Знаєш, що Марія потайки випиває?

— Не можу повірити, — мовив Станіслав.

— А воно так. Ми її й трусили, і все якусь пляшку знайдемо, вже й сваримо, і грозимо, що виженемо, а вона така утайлива, така хитра стала, — що ти хочеш, у тих тюрмах чого людина не набереться — все від неї, як од п’яниці, несе. Повинен з нею поговорити! — сказала наказово. — Вона тебе шанує, то тільки тебе й послухає… Вже які дружні були Ольга з Лєнкою, але й ті між собою гризуться: та взяла одежу в тої, а яка різниця, коли одежа однакова? Нє, понашивали собі признак, чия в кого яка, а тоді гризуться. Людя святоша стала, щодня в церкву бігає, молиться, ікон понавішувала в своїй кімнаті, але Бог її чомусь не береже — все впаде і все щось злама. Вона може, навіть спіткнувшись, щось собі зламати. А знаєш, для чого це робить? Щоб її жаліли, бо вона, бачте, стара діва, ніби ми винуваті, що вона не знайшла собі хахаля. А коли її не жаліють, надується і тижнями ні з ким не говорить. Чув таке?

— То ви її часом і пожалійте, — сказав Станіслав.

— Тоді зовсім на голови нам сяде, — категорично сказала тітка Настуся. — Нє, ти не уявляєш, як мені з ними теперички важко. А Бронька? Нафарбувала собі волосся у фіолетове, бачив? Всі гроші викида на креми, рум’яна, білила, помади, тьху! — думає, що від того помолодшає. А вона від того не молодша, а почварніша стає, не помітив? І скільки ми з неї сміялись, але те з неї — як вода із гуски. Вона, мовляв, заробила собі пенсію, отож і бажає тратити її як хоче. А їсти їй дай, притому ще добре їсти. Може, тобі це нецікаво і, може, не треба було того розказувати, але мені нікому й розказати. Не піду ж я розвіювати сусідам, тим наше лихо — бальзам на душу. Та й сміття з хати не годиться виносити… І Вірка не ліпша, романи почитує, і шарики за ролики в неї заскакують; вона, бачте, колись була красуня! Знаєш, що вона вчудила?

Цього Станіслав і справді не знав, тому звів запитливо очі.

— Заміж хотіла вискочити за якогось старого! Скільки нам труду коштувало, щоб того старого спровадити! Загнав свою жінку на той світ; я вже про нього все розвідала, і тепер йому стало треба доглядачки, щоб болячкам його годила. А Вірка наче сказилась: я його, мовляв, люблю. Уявляєш, це в її літа: люблю, ти тільки подумай! Ледве ми того старого відшили. Вона й плакала, і скандали нам влаштовувала — ціле пекло було! Потім змирилася, і знову романи почитує. Я оце навіть думала: була б з неї та доглядачка, вона ж палець об палець не вдарить!

— Бачу, тут у вас весело, — усміхнувся Станіслав.

— Було б весело, коли б не було сумно. Сили в мене вже нема! Вибач, що всім цим набридаю, але чим далі, тим важче стає з ними. Оно тільки й мрію, щоб ти приїхав, і щоб було кому душу вилити. Ти їх не балуй і нічого їм не даруй, — наказала, важко подивившись. — Хай ведуть себе порядно, не шаленіють, не сваволять — тоді дістануть подарунки…

Вона урочисто замовкла і сиділа з мент нерушно.

— Сигарети в тебе є? — спитала раптом. — Я вже тепер і не курю, сигарети подорожчали, дістати їх нелегко, та й грошей у мене на те не вистачає. Вони і куривом мені очі випікають…

Цей момент Станіслав передбачив, щоразу захоплював із собою блок сигарет, але тітка Настуня весь час зарікалася, що палити кидає, навіть наказувала, щоб сигарет він їй не привозив, отож і чекав, коли пригадає. Вона ж пригадувала майже завжди, хіба раз того не вчинила, тоді дуже вже заповзялася не палити. Він же курив люльку, вона це знала, так само й те, що сигарети для неї конче мав привезти. Отож дістав із сумки блока сигарет і мовчки тітці подав. Вона схопила їх із пожадливістю, одну пачку з блоку виламала, решту сховала під папір із тканиною. Зірвала пластмасову червону смужку, висмикнула сигарету — Станіслав послужливо підніс їй запаленого сірника.

— Дякую! — сказала, пожадливо втягши і задоволено випускаючи дим. — Тільки ти їм про сигарети нічого не кажи, а то й так очі колять, що їхні гроші не на харчі, а на куриво розтринькую. А я не дуже й курю, отак тільки, коли на душі коти шкребуть. А тепер, признаюся, на душі більше важко, як легко. Тож і не втримаєшся. А вони мені тицькають, що в хаті тютюном смердить. А я в хаті і не палю, навіть у своїй кімнаті, хіба взимку і у кватирку. А так вискочу в сад, посмокчу, ще й недопалка в землю затовчу. Отакий мені створили терор. Закури й ти, щоб не казали — це я в тебе надиміла.

Натовк люльку й запалив. Пахучі хвилі розтеклися кімнатою.

— Гарний запах, — сказала тітка Настуся. — Чого вони в сигарети такого тютюнцю не кладуть?

— Бо це тютюн люльковий, — мовив Станіслав. — Притому, не наш! Забугорський!

— Да, у них усе лучче, в тих чортових капіталістів! Це ти на гастролях купив?

— На гастролях, — сказав він.

— Часом тебе по телевізору бачимо й чуємо, — розчулено сказала тітка Настуня. — Бронька все біля телевізора вилігується зі своїм ледачим Маськом то й гукає нас, коли тебе показують. І так мені гарно стає на душі, коли тебе побачу й почую, — ми тебе усі слухаємо… Я навіть думала якось: ти нас і об’єднуєш…

Комплімент був щирий, тітка говорила про це із замилуванням. Курили якийсь час мовчки, тітка дивилась у вікно з розсунутими фіранками, за ним тріпотіло листя, яке підступало під саму лутку.

— А я, коли граю, — тепло сказав він, — часто про вас думаю. Тобто не так думаю, як відчуваю, бо під час гри не до думання. Вас, і цей дім, і сад…

— В тебе й досі нема про кого думати? — немилосердно проказала тітка Настуся. — Щось би приємніше мав відчувати…

— Таки нема, — мовив він. — Сентимент рідного дому — великий сентимент.

— І це зле, — рішуче сказала тітка. — Це тобі треба було б романи читати, а не Вірці. І когось би собі підшукати. Ще молодий і в силі, Стасику — не гай часу! Не зоглянешся, як пізно буде… Старість — вона як злодій, підкрадеться непомітно і влізе в твою хату, і вже її не проженеш…

Тітка говорила правду, зрештою, говорила таке щоразу, коли приїжджав, але зараз її слова вразили. Можливо, тому, що сам про те думав, а можливо, через оту жінку на вулиці — молодечий образ Леоніди.

— Вже про це думаю, тьотю, — сказав він.

— І щось є? — ожила тітка, аж очі в неї засвітилися.

— Ще непевно, — мовив він. — Але гадаю, що є.

Це була правда лишень часткова, бо там, у великому місті, звідки приїхав, у нього зав’язалася невелика історія, не подібна до інших.