Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? - спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.

- Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, - сказав син несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.

Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.

- Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! - крикнув батько.

- Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? - несмiливим тихим голосом промовив син.

- Чуєш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристарiється, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на неї сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiлеї.

- Але ж, тату, Маринка i її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашої вiри, - сказав син.

- Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi. Он приїздив до нашого табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду i нашої вiри Адам Кисiль; приїздив нiбито за посланця од короля, щоб помирити козакiв з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обiцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири роки, бо нам тодi з польського скарбу не давали плати поспiль чотири роки; наговорив нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сiв в сенатi, брав добрi грошi од полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан, i став готовий продати i козакiв, i мужикiв, i всю Україну полякам за лакомство погане. Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка.

- Не така, тату! Я її знаю i духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, - обiзвався син.

Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову i сперся на поручата. Вiн важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Ада-ма Киселя, i його облесливi слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Українi й козакам, i йому стало важко на душi за грiхи православної української шляхти, котра тягла до Польщi i для своєї особистої вигоди була готова i сполячитись, i продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Україну.

- Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до її матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в свою хату, не розвiдавши добре, яка вона людина, який її рiд, - тихо промовила мати. - Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!

- А який її рiд? Князi Любецькi, князi Соломирецькi, Огiнськi, Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, - [сказав Демко].

- Ой Боже мiй єдиний! Ох! - почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очiпок на головi. - Та воно ж нездатне нi спекти, нi зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо має бiлi ручки, бо звикло панiти i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило.

- Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмiє i спекти, i зварити, - обiзвався син. - Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже й гудьте.

- Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки їм подай або прийми! Бiльше вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай брати нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невiстка, нiж шляхтянка.

- Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печi. Дух святий при нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! - сказала мати i тричi перехрестилась.

Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки i прожогом дременув у сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях i з усiєї сили стукнув лобом об одвiрок.

- Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких гостинцiв! - сказав Демко i неначе пiрнув в темряву сiней.

Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i все важка зiтхала, її чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi, їх блиск неначе припав росою та пилом.

- Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей i сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!

- Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, - сказав син, - навiщо менi гнiвити Бога? Навiщо менi викликати на себе кару з неба самохiть? Боюся, мамо, щоб менi часом не довелося в водi потопати, в огнi погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби,